В останню мить жінка закричала, щоб труну не відправляли далі, і її тривога виявилася не випадковою

— Аварія. Машина загорілася. Мені сказали, він знепритомнів і не зміг вибратися. Артем вирішив, що труну краще не відкривати. Я… я погодилася.

Єгор стиснув зуби. Знову Артем. У кожному важливому місці цієї історії — його рішення, його слова, його контроль.

Коли Єгор вийшов на вулицю, він зрозумів: нічого не змінилося. Віра Степанівна йому не повірила. Або повірила лише тією крихітною часткою душі, яка ще боялася сподіватися. Але вголос вона й далі захищала Артема.

«Я зробив усе, що міг», — переконував себе Єгор.

Але спокій не повернувся.

Минуло кілька днів. Він знову прийшов до будинку Віри Степанівни. Тиснув кнопку домофона раз по раз, але відповіді не було. Тиша за дверима здавалася важкою й тривожною.

Єгор не знав, що того ж вечора, коли він пішов, Віра Степанівна зателефонувала Артемові й розповіла про дивного чоловіка з крематорію. Вона не звинувачувала його — радше шукала розради, чекала, що він усе пояснить і розвіє страшні слова.

Артем пояснив по-своєму.

Літня жінка навіть не встигла зрозуміти, що відбувається. Гострий укол, короткий біль — і світ поплив, розчиняючись у темряві.

Єгор зрозумів: чекати не можна. Якщо Артем дізнався про його візит, небезпека тепер нависла і над ним.

Удома він довго стояв біля вікна, вдивляючись у темряву. Ніна, вагітна їхньою першою дитиною, спала в сусідній кімнаті. Думка про те, що цей чоловік може з’явитися до них, змусила Єгора похолонути.

Вранці він пішов до поліції.

Біля віконця чергового Єгор почувався безглуздо й безпорадно. Він боявся, що його не стануть слухати, що вважатимуть фантазером, відправлять додому й накажуть не втручатися. Він уже відкрив рота, щоб почати пояснювати, коли хтось легко торкнув його за плече.

— Єгор?

Він обернувся й побачив чоловіка у формі. Спершу не впізнав. Стрункий, зібраний, з уважним поглядом. І лише за кілька секунд у пам’яті спливло обличчя колишнього однокласника.

— Денис?