В останню мить жінка закричала, щоб труну не відправляли далі, і її тривога виявилася не випадковою

— Той чоловік, що був зі мною на прощанні. Ви, мабуть, про нього говорите. Але це неможливо. Він нам майже рідний. Він підтримує мене зараз. Він і Павло… вони виросли разом.

— Він ваш родич?

— За документами — ні. Але для мене — майже син.

Вона опустилася в крісло і, ніби забувши, що поруч стоїть чужа людина, почала розповідати.

Колись у неї була близька подруга. Жінка ростила хлопчика сама, а потім тяжко захворіла й померла. Артемові тоді було лише п’ять років. Опіку оформила його тітка, але турботи від неї було мало: дитина часто була голодна, худа, полохлива, мов звірятко, якого надто рано навчили боятися людей.

— Уперше він прийшов до нас зовсім маленьким, — згадувала Віра Степанівна. — Очі величезні, руки холодні. Мій чоловік Віктор тоді ще був живий. Павло одразу став із ним гратися. Потім Артем приходив дедалі частіше… А одного разу просто залишився.

Єгор слухав і відчував, як усередині підіймається важке обурення. Віра Степанівна говорила про Артема з теплом, із вдячністю, майже з материнською ніжністю. А він бачив інше обличчя цієї людини — зле, жорстоке, готове знищити кожного, хто стане на шляху.

— Вони з Павлом і вчилися разом, і справу потім почали разом, — вела далі жінка. — Усе разом. Я завжди думала: от доля дала мені двох синів.

Єгор не витримав.

— Гроші. Ось у чому річ. Якщо в них спільна справа, значить, в Артема була причина прибрати Павла.

Віра Степанівна різко підвела голову.

— Не кажіть так.

— Вам треба звернутися до поліції.

Вона похитала головою. Надто страшною була правда, яку він приніс. Надто неможливо було прийняти, що людина, яку вона стільки років вважала своєю, могла провернути таке.

— Розкажіть, що сталося з Павлом, — попросив Єгор.

Віра Степанівна заплющила очі…