«Ваш син ніколи не ходитиме», — з усмішкою сказав професор бідній матері, забираючи гроші за консультацію. Через 10 років цей лікар лежав на операційному столі. Коли хірург зняв маску, професор перестав дихати

Удома чай вистиг недоторканий, а на кухні цокав годинник із тріснутим склом. Марія поставила кухоль перед Артемом, потім прибрала: він сидів так нерухомо, що пара від окропу здавалася зайвим рухом.

— Ти не винен, — сказала вона, хоча він нічого не питав. — Ти чуєш? Це просто один лікар. Одна людина.

Артем усміхнувся, але в тій усмішці не було ні злості, ні сили. — Мамо, він професор. А ти в нас хто? Продавчиня з нічної зміни. Він сказав так, ніби вже все побачив наперед.

Марія відвернулася до мийки. У каструлі засохла молочна плівка. Їй захотілося заплакати тихо, але в однокімнатній квартирі навіть сльози були спільними. Вона ввімкнула воду, щоб приховати тремтіння в диханні, і впустила ложку.

Увечері прийшла сусідка Тетяна, кругла, втомлена, в халаті під пуховиком. Вона принесла суп і булки. Побачивши Артема, відразу перестала шуміти й присіла поруч так обережно, ніби боялася зачепити його новим горем.

— Машо, дай я послухаю, що він говорив, — попросила вона, коли Артем заснув на дивані обличчям до стіни. — Не для пліток. Просто іноді люди в білих халатах потім кажуть, що їх неправильно зрозуміли.

Запис шипів, уривалася тріском кнопок і диханням. Слова професора звучали глухо, але впізнавано. Потім прорізався жіночий голос: «На знімку здавлення, Вікторе Андрійовичу. Може, направити терміново?» — і відповідь: «Не вчіть мене на бідних випадках. У них однаково немає ресурсу».

Слідом почулася кваплива фраза жінки з гіркими парфумами: «Тату, люди з кафедри вже чекають. Касу я закрила». Тетяна вимкнула телефон першою. Довго дивилася на потемнілий екран, потім обережно поклала його на стіл між кухлями.

— Це не просто грубість, Машо, — сказала вона. — Це папір, голос і диск. Завтра підемо до іншого лікаря. Не до приватників. До того, хто бере важких після травм.

Марія хотіла сказати, що грошей більше немає, що на роботі вже косо дивляться через відгули. Але вона побачила аркуш із розмашистим підписом Савчука й уперше за день відчула не лише страх. Під страхом тверднуло щось гаряче й уперте, схоже на злість…