ВДОВА Впустила 3-х УВ’ЯЗНЕНИХ. Село відвернулося, а Вона НЕ ПОШКОДУВАЛА Ні Разу

Ганна не відступила й зайшла слідом. У світлиці відразу стало тісно від чобіт, шинелей і зброї. Бійці перевертали постелі, витрушували сіно з матраців, відчиняли скрині. Один ривком схопив Данила за комір.

— Довідку!

Данило мовчки простягнув папір. Майор кинув на нього короткий погляд і жбурнув на стіл.

— Політичний. Такі якраз і допомагають усякій гидоті. Де Кривозуб? Кажи, поки я добрий.

Ганна ступила ближче. Вона була нижча за майора майже на дві голови, але цієї миті в кімнаті ніби поменшало місця.

— Відійди від людини. Він інженер. Він мені опалення під підлогою зробив, щоб я на старість не мерзла. А ти зараз цю підлогу чобітьми ламаєш.

Майор повернув до неї обличчя, і в очах його майнула злість.

— Ти, мати, язика прикуси. За укривання підеш разом із ними.

— А ти спершу знайди, кого я вкриваю, — спокійно відповіла Ганна.

— Лазню й сарай обшукати! — гаркнув майор.

Бійці вийшли на подвір’я. У хаті стало тихіше, але то була тиша натягнутої струни. Ганна сіла на лаву, поклала долоні на коліна. Данило стояв біля столу, пальці його стискали край так, що побіліли суглоби. Мирон відійшов у тінь біля печі, очі опустив у підлогу. Семен тремтів, намагаючись цього не показати.

— Не бійтеся, чоловіки, — сказала Ганна неголосно. — Правда не в них у папках. Правда в моїх стінах.

За двадцять хвилин бійці повернулися. Принесли старий дріт, знайдений у коморі, і Миронову сокиру, ніби це були докази.

— Нікого немає. Сліди свіжі, але ведуть тільки до дровітні, до криниці й у хлів.

Майор підійшов до столу. На ньому стояла металева шкатулка. Він простягнув руку до кришки.

— Не чіпай, — сказала Ганна.

Тихо сказала. Але майор завмер.

— Що там? Золото?

— Пам’ять. Не тобою зароблена. Там похоронки на чоловіка й сина. Там нагорода за війну. Якщо ти цю шкатулку відкриєш брудними пальцями, я дійду до такої приймальні, де твоє ім’я почують. І розкажу, як майор вдовині листи перетрушує, поки справжній звір по лісах ходить.

Майор повільно прибрав руку. Він був із тих людей, які відчувають силу, навіть якщо вона стоїть перед ними в старій куфайці й стоптаних валянках.

— Кривозуба ми знайдемо, — промовив він крізь зуби. — А ви моліться, щоб я сюди не повернувся. Підтвердиться хоч одна підозра — випалю це подвір’я до останньої тріски.

Вантажівки поїхали за пів години. Село знову опустилося в тишу, але тиша була гірка, як полин. Параска, що дивилася з-за фіранки, була розчарована: Ганну не забрали. У хаті на краю лісу чоловіки ще довго сиділи без лампи.

Першим заговорив Мирон.

— Навіщо ти так, Климентіївно? Він же міг…

— Не міг, — відрізала Ганна. — Він при погонах, а я при горі. Моє горе важче за його зірочки. Даниле, ти знаєш цього Кривозуба?

Данило підвів голову. У напівтемряві його очі блиснули.

— Бачив одного на пересилці. Звір, не людина. Він не до тепла йде, а до крові. Якщо він у нашому лісі, спокійної зими не буде.

Ганна відчинила пічну заслінку. Вогонь лизнув поліна, і в кімнаті відразу стало живіше.

— Хай буде. У нас паркан міцний, сокира нагострена. А тепер спати. Завтра сіно перетрушувати, поки не зіпріло.

Вона лягла в новій світлиці, але сон не прийшов. За вікном пішов густий сніг, м’яко стираючи сліди. Ліс готувався сховати і правих, і винних. Ганна думала про майора, про порожні очі його людей і про те, що справжня свобода — не довідка з печаткою. Справжня свобода починається тоді, коли людина сама дозволяє собі знову бути людиною. Троє її робітників це право вже здобули. І вона стоятиме за нього, доки вистачить дихання…