ВДОВА Впустила 3-х УВ’ЯЗНЕНИХ. Село відвернулося, а Вона НЕ ПОШКОДУВАЛА Ні Разу

Грудень почався такою тишею, що чути було, як сніг осідає на старих ялинах. Мороз перевалив за тридцять п’ять, повітря стало сухим і ламким, а ночами над селом горіли тисячі крижаних зірок. Ліс довкола здавався вимерлим, але Ганна знала: ліс ніколи не буває порожнім. Він тільки мовчить, коли в ньому з’являється щось чуже.

Слова майора про Кривозуба не давали спокою нікому. Данило став іще мовчазнішим. Він подовгу стояв біля вікна, вдивляючись у синюваті сутінки, ніби намагався розгледіти там минуле. Мирон не випускав із рук сокири навіть за обідом — клав її поруч, біля лави. Семен за тиждень помітно подорослішав. У його очах більше не було колишньої розгубленості; з’явилася настороженість молодого звіра, який учув на своїй землі старого, небезпечного хижака.

П’ятого грудня сталося те, чого боялися. Уночі хтось розкрив громадську комору, де зберігалися рештки насіннєвого зерна й м’ясо на зиму. Замок не зірвали — відчинили акуратно, умілою відмичкою. Сторож, дід Сидір, нічого не чув. Уранці недорахувалися двох мішків борошна й окосту. Але страшнішою за пропажу була інша річ: на снігу біля порога комори лежав пес сторожа, убитий так тихо, що він навіть не встиг підняти село гавкотом…