ВДОВА Впустила 3-х УВ’ЯЗНЕНИХ. Село відвернулося, а Вона НЕ ПОШКОДУВАЛА Ні Разу

Листопад не прийшов — він обвалився на село крижаним молотом. До середини місяця морози зміцніли так, що вранці паркани дзвеніли від інею, а старі хвойні дерева стояли примарно-білі, нерухомі, ніби вкриті сіллю. Мала річка остаточно лягла під сизий лід. Люди перебралися ближче до печей, і над стріхами підіймалися прямі тугі стовпи диму — вірна ознака, що зима взяла село всерйоз.

У новій світлиці в Ганни було тепло. Данилова система працювала справно: гаряче повітря від печі проходило під підлогою, зігріваючи дошки так, що по них і справді можна було ходити без валянків. Іноді Ганна ловила себе на дивному страху: аби не звикнути. Дванадцять років вона вважала холод звичайною платою за життя, а тепер у хаті оселився затишок, що пахнув сухими травами, стружкою й чоловічою турботою.

Шістнадцятого листопада біда приїхала не з вітром і не з вовчим виттям, а на двох важких вантажівках. Машини, ревучи моторами, прорвалися крізь свіжі замети до центру села. Ганна побачила їх із вікна. Із кузовів посипалися люди в шинелях, із карабінами. Це був не Роман Пилипович на велосипеді й не чиновник із сірим портфелем. Це була група особливої служби з округи.

Буран зайшовся хрипким гавкотом. Данило, що лагодив у сінях хомут, завмер. Мирон, який гострив ніж для віконних рам, повільно поклав брусок на стіл. У повітрі піднявся той самий запах, якого насправді не було, але який колишні табірні відчували шкірою: холодне залізо, обшук, коридор, вирок.

— До нас, — тихо сказав Данило, заходячи до світлиці. Обличчя його стало сірим. — Климентіївно, зачиняй двері. Ми підемо в лазню, через задній лаз.

— Стояти, — сказала Ганна.

Слово прозвучало так різко, що навіть Буран за дверима на мить змовк.

— Нікуди ви не підете. Побіжите — значить, самі собі петлю накинете. Сіли за стіл. Семене, кидай дрова, сюди.

Вона вийшла на ґанок саме тієї миті, коли хвіртка розчинилася від удару чобота. На подвір’я зайшли четверо. Попереду — високий майор у папасі, з обличчям, наче витесаним із холодного каменю. За ним троє озброєних бійців.

— Ковальчук Ганна Климентіївна? — спитав майор так, ніби не питав, а звіряв рядок у списку. — Є відомості, що у вашому господарстві можуть переховуватися особи, які перебувають у розшуку. Із сусідньої округи втік особливо небезпечний рецидивіст на прізвисько Кривозуб. Є підстави вважати, що він може бути серед ваших постояльців.

Ганна стояла на верхній сходинці, склавши руки на грудях. Дивилася на нього не як на страшного начальника, а як на чужого парубка, що поліз у її сад і думає, ніби ніхто не помітить.

— У моїй хаті від морозу ховаються тільки кішки, майоре. Люди, що в мене живуть, увесь день на видноті. Їх уже перевіряли.

— Ваші перевіряльники — лопухи, — відрізав він. — Зброя є?

— Остапова двостволка. Записана в місцевій конторі.

Майор кивнув бійцям. Ті не чекали запрошення, увірвалися до хати…