Велика гарна квітка здавалася звичайною покупкою чоловіка, аж поки випадковість не розкрила її таємницю

Андрій подзвонив за годину.

— Ти дивно відповідаєш на повідомлення.

— Втомилася.

— Навіщо сьогодні їздила в центр?

Марина похолола.

— По ліки.

— У центр? У нас поруч аптека.

— Потрібне було біля старої поліклініки.

— Зрозуміло.

Він не повірив. Вона чула це за рівною інтонацією.

— Коли повертаєшся? — спитала Марина.

— Скоро. Роблю все, щоб закрити питання раніше.

— Навіщо поспішати?

— Скучив.

— Я теж.

Після розмови вона одразу набрала Сивака.

— Богдане Андрійовичу, Андрій спитав, чому я була в центрі.

— Значить, він бачить карту, телефон або машину. Перевірте сімейний доступ. Геолокацію можна вимкнути, але без різких рухів. Завтра подаємо заяву.

— Уже?

— Після дзвінка Черненко й реакції чоловіка тягнути не можна.

Наступного дня о десятій ранку Марина сиділа поруч із адвокатом у приймальні в слідчого. Денис Олегович Климчук прийняв їх спокійно, без показної суворості.

— Коли ви знайшли пакет?

— Нещодавно. Після від’їзду чоловіка.

— Чому не звернулися одразу?

— Чоловік міг знищити сліди. Він отримав квітку першим і сховав записку.

— Записка збереглася?

— Ні. Він забрав її.

— Текст бачили?

— Ні.

Климчук зробив помітку.

— Речові докази де?

— У безпеці. Готова передати офіційно.

— Добре. За записом Левченко проведемо перевірку. По пологовому запросимо документи. По родині Черненків — без самодіяльності. З неповнолітньою ніхто не спілкується без законних представників. Зрозуміло?

— Так.

— Таємний тест?

Марина завмерла. Сивак відповів замість неї:

— Ми не заявляємо його як доказ. Лише як підставу для звернення.

Слідчий подивився на Марину.

— Вам доведеться набратися терпіння. Я не повідомлятиму кожен крок. Самовільні розмови з лікарями, свідками й родиною дівчини справі зашкодять.

— Я вже говорила з Романом Черненком. І з його дружиною телефоном.

— Більше не треба.

На вулиці Марина спитала адвоката:

— Він повірив?

— Слідчий не має вірити. Він має перевіряти.

Надвечір Лідія Семенівна з’явилася без дзвінка. Марина відчинила двері й одразу зрозуміла: свекруха прийшла не для розмови за чаєм. На ній був дорогий сірий костюм, губи стиснуті в тонку лінію.

— Андрія немає, — сказала Марина.

— Я до тебе.

Лідія зайшла так, ніби квартира належала їй. Зупинилася у вітальні, подивилася на квітку.

— Припини.

— Що саме?

— Колупатися в старому пологовому. Розмахувати маренням вмираючої акушерки. Піднімати прізвища, які тобі нічого не дадуть.

— Хто вам повідомив?

— У мене лишилися знайомі. Люди поважають тих, хто вміє бути вдячним.

— Отже, правда вас налякала.

— Ти була тяжко хвора. Ти половини не пам’ятаєш.

— Зате ви пам’ятаєте все.

— Я пам’ятаю, як мій син ледь не збожеволів через твій стан.

— Через мій стан чи через гроші?

Обличчя Лідії ледь помітно здригнулося.

— Ти не розумієш, у що лізеш.

— Уперше розумію.

— Дівчинка виросла в хорошій сім’ї. Їй дали дім, освіту, ім’я. Ти хочеш увірватися й оголосити себе матір’ю?

— Я її народила.

— Народити замало.

Фраза вдарила рівно й жорстоко. Марина не відступила.

— Скільки коштувала моя донька?

Лідія ступила вперед і вдарила її по щоці. Звук вийшов короткий, сухий. Марина повільно підняла голову, дістала телефон і ввімкнула диктофон, не приховуючи цього.

— Повторіть.

— Ти з глузду з’їхала?

— Повторіть, що дівчинка мене не знає. І поясніть, звідки вам відомо, про яку дівчинку йдеться.

Свекруха відступила до дверей.

— Ти пошкодуєш.

— Уже шкодую. Про те, що вірила вам.

— Аліна тебе зненавидить.

Марина вперше почула ім’я доньки з уст Лідії. Без підказки. Без запитання.

— Отже, ви знаєте її ім’я. Ви стежили за нею.