Велика гарна квітка здавалася звичайною покупкою чоловіка, аж поки випадковість не розкрила її таємницю

У коридорі стало так тихо, що було чути, як за стіною грюкнули сусідські двері. Лідія схопила сумку.

— Андрій скоро повернеться. Він сам це вирішить.

— Нехай спробує.

Свекруха пішла, грюкнувши дверима. За хвилину Марина переслала запис Сиваку. Відповідь прийшла майже одразу: «Збережіть оригінал. Нікуди не викладайте. Це важливо».

Марина приклала до щоки мокрий рушник і підійшла до вікна. Внизу Лідія говорила по телефону, розмахуючи вільною рукою. Пізніше прийшло повідомлення від Романа Черненка: «Наталя не готова до зустрічі. Я перевіряю документи. Прошу не підходити до Аліни».

Марина відповіла: «Не підійду. Але я подала заяву. Тепер це не лише особиста розмова».

Відповіді не було.

Об одинадцятій вечора на спільну пошту прийшло повідомлення: квиток Андрія змінено. Приліт наступного ранку.

Марина зібрала сумку з кількома речами, документами й ліками. Ночувати все ж лишилася вдома. Якщо піде зараз, Андрій зрозуміє, що докази не в квартирі. Якщо лишиться — виграє кілька годин.

Уранці вона почула ключ у замку раніше, ніж встигла налити чай. Андрій увійшов із валізою, не покликав її, не усміхнувся. Пальто висіло на плечі, обличчя було втомлене після дороги, але очі дивилися гостро й холодно.

Він поставив багаж біля стіни й пройшов просто у вітальню. Марина стояла біля кухонного проходу.

— Ти рано.

— Справи закінчилися швидше.

Він зупинився біля рослини, провів пальцем по краю нового горщика, потім присів і торкнувся землі біля стовбура. Повільно повернув голову.

— Як ти здогадалася, що схованка була в коренях? Я ж записку тобі не показував.

Марина відчула, як усередині щось обірвалося й стало твердим.

— Значить, записка все-таки була.

Андрій підвівся.

— Де пакет?

— Не тут.

— Ти не уявляєш, у що влізла.

— Я нарешті побачила браслет своєї доньки.

— Старе сміття. Запис хворої жінки. Кілька речей без походження.

— Хрестик я купила сама. Передала Галині Миронівні перед пологами. І я зробила ДНК-тест. Матеріал уже порівняли.

— Яким матеріалом? — він майже всміхнувся. — Ти чуєш себе? У тебе й після операції були провали. Ти не все пам’ятаєш.

— Я пам’ятаю, як просила показати дитину. Пам’ятаю, як ти сказав, що не можна. Пам’ятаю твою матір біля вікна. Вона тоді навіть не плакала.

— Мама трималася заради тебе.

— Вона вчора знала ім’я Аліни, хоча я його не називала.

Андрій відвернувся до рослини.

— Мама наговорила зайвого.

— Ти бачив її живою?

Він мовчав.

Марина зробила крок із кухні. Ноги були ватяні, але голос не здригнувся.

— Відповідай. Ти бачив нашу доньку живою?

— Не починай.

— Бачив?

Андрій ударив долонею по стіні.

— Так! Бачив. Один раз. На хвилину. І що це змінює?

Марина вхопилася за спинку стільця.

— Усе.

— Нічого. Тоді вже вирішували лікарі. Кравченко сказав, що дитина слабка, а ти сама можеш не вибратися.

— Лікарі вирішували чи ти?

— Мати казала: якщо ти дізнаєшся, остаточно зірвешся.

— І ви продали її?

— Не смій.

— Скільки?

Він підійшов ближче.

— У мене були борги. Великі. Я зірвався на ставках. Потім прийшли люди. Матері потрібна була термінова операція. Кравченко запропонував вихід.

— Вихід?

— Дівчинка потрапила в забезпечену сім’ю. Черненки мріяли про дитину. В них дім, зв’язки, гроші.

— А я?

— Ти була на межі. Якби тобі віддали хворе немовля, ти б померла разом із нею.

— Ти вирішив за мене.

— Я рятував нас.

— Ти рятував себе.

Андрій коротко й зло засміявся.

— Легко судити через сімнадцять років. Тоді за дверима стояли люди, яким я винен був стільки, що нас винесли б із квартири разом із меблями. Мати могла не пережити операцію. А ти лежала з трубками й марила хрестиком. Що мені лишалося?

— Бути людиною.