Велика гарна квітка здавалася звичайною покупкою чоловіка, аж поки випадковість не розкрила її таємницю

Богдан Сивак працював поруч із нотаріальною конторою. Секретарка сказала, що день розписаний, але адвокат, почувши прізвище Ковальчук, усе ж запросив Марину до кабінету.

Вона розповіла все: пологи, смерть, якої не було, доставлену квітку, сховану записку, розбитий горщик, запис Галини Левченко. Коли прозвучало прізвище Черненко, ручка в пальцях адвоката завмерла.

— Повторіть прізвище.

— Черненко. Дівчинку, здається, назвали Аліною.

— У місті є така родина. Але спершу не будемо перескакувати далі того, що вже маємо.

Він додивився запис до кінця й деякий час мовчав.

— Марино Павлівно, одного відео недостатньо. Браслет, бірка й хрестик можуть мати значення, якщо підтвердиться їхнє походження. Для особистої впевненості можна звернутися в приватну лабораторію, але для суду потрібна офіційна експертиза. І від цього моменту ви не обговорюєте знахідку з чоловіком.

— А якщо він повернеться раніше?

— Тим більше. Не сперечайтеся, не зривайтеся, не кажіть, де докази. Нам потрібні підтвердження, а не емоційна сцена, після якої всі почнуть знищувати сліди.

Він склав список: копії медичних документів, опис знахідки, фото, чек на новий горщик, кур’єрська служба, свідки з пологового відділення, перевірка Галини Левченко й Тамари Шевчук, обережний пошук родини Черненків.

— Галина Миронівна назвала медсестру, Тамару Федорівну, — нагадала Марина.

— З неї й почнемо. Тільки без тиску. Наляканий свідок здатен нашкодити сильніше, ніж мовчазний.

Адресу Тамари знайшли до вечора через колишню співробітницю пологового. Марина поїхала сама. Їй треба було побачити обличчя людини, яка була поруч тієї ночі.

Тамара Федорівна жила на першому поверсі старої п’ятиповерхівки. Двері відчинилися на ланцюжок.

— Вам кого?

— Тамару Федорівну Шевчук.

— Це я. Що сталося?

— Галина Миронівна Левченко передала мені запис. Про пологи в старому пологовому відділенні. Сімнадцять років тому. Моє прізвище — Ковальчук.

Ланцюжок тихо дзенькнув. У вузькій щілині показалося обличчя з глибокими зморшками навколо губ.

— Який запис?

— Про те, що моя донька народилася живою.

Двері зачинилися. Марина вирішила, що її не впустять, але за кілька секунд ланцюжок зняли. У квартирі пахло ліками й смаженою цибулею. Тамара Федорівна сіла на табурет так, ніби в неї підкосилися ноги.

— Галя померла? — спитала вона.

— Схоже, незадовго до того, як мені надіслали квітку.

— Квітку?

Марина дістала фото хрестика. Медсестра прикрила рот долонею.

— Господи…

— Ви його пам’ятаєте?

— Я не хочу знову в це повертатися.

— У мене забрали живу дитину. Як мені питати інакше?

За стіною голосно увімкнули телевізор, чийсь чужий сміх прозвучав грубо й недоречно.

— Дівчинка закричала, — нарешті сказала Тамара. — Тихо, але закричала. Галя тримала її. Потім Еліна Павлівна наказала перенести немовля в бокс. Уранці в журналі вже стояла смерть. Тіла я не бачила. В морг при мені нікого не передавали. Кравченко сперечався з Терещенко про гроші й документи. А потім мені сказали забути ніч, якщо не хочу втратити роботу й стати крайньою.

— Андрій був там?

Тамара заплющила очі.

— Уранці. Разом із матір’ю. Лідія Семенівна говорила з Кравченком. Ваш чоловік стояв поруч. Потім вони вийшли через службові двері.

— Ви зможете сказати це офіційно?

— Ні. Мене розчавлять.

— Ви брали гроші?

— Ні. Я все життя задихаюся від цієї історії, але грошей не брала. Мені погрожували, що повісять загибель дитини на зміну. Я злякалася.

Біля дверей Тамара раптом зупинила Марину.

— У дівчинки була родимка. Зліва, біля ключиці. Маленька, витягнута. Галя ще сказала: буде як у матері.

На вулиці Марина сіла на лавку біля під’їзду. У сумці лежав диктофон, але вона не вмикала його потай. Їй потрібен був не чужий страх, а свідок, який колись зможе підписатися під правдою.