Велика гарна квітка здавалася звичайною покупкою чоловіка, аж поки випадковість не розкрила її таємницю
Повідомлення світилося на екрані як наказ. Рослина лежала в тазу, листя опустилося, один лист надломився майже біля основи. Якщо надіслати фото, Андрій усе зрозуміє. Якщо не відповісти, запідозрить ще швидше. Марина набрала: «Пізніше. Вийшла в магазин».
Відповідь прийшла майже одразу: «Потім обов’язково надішли».
І тоді розгубленість уперше поступилася місцем злості. Сімнадцять років він сторожив її горе, як зачинені двері. Тепер боявся, що замок зірвали.
Чекати ранку було не можна. Марина вимила підлогу, зібрала кожен уламок, загорнула знайдені речі в рушник і поклала все в дорожню сумку. Потім дістала старі виписки. Слова «ускладнення», «неможливість вагітності», «підпис лікаря» перестали бути медичними формулюваннями. Вони стали ланками ланцюга.
Вона розклала на столі браслет, бірку, хрестик і флешку, зняла на телефон кожну деталь: дату, номер палати, прізвище, червону нитку, місце, де лежав пакет. Потім увімкнула запис і проговорила сухим голосом, який здався їй чужим:
— Сьогодні, після від’їзду Андрія Вікторовича Ковальчука, я розбила горщик із рослиною, доставленою кур’єром кілька днів тому. Під коренями було виявлено запаяний пакет. Усередині — предмети, пов’язані з моїми пологами сімнадцятирічної давнини.
На кухонному годиннику була половина на дев’яту. Потрібен був новий горщик. На фото Андрій мав побачити те, чого чекав.
У цілодобовому магазині точно такого не знайшлося. Продавчиня з бейджем «Світлана» показала залишки після сезону: керамічну ємність майже тієї ж висоти, але іншого відтінку й з простішим візерунком.
— Беру. І ґрунт. І рукавички.
— Уночі пересаджуватимете? — здивувалася продавчиня.
Марина глянула на неї надто різко.
— Упала квітка. Треба врятувати.
За пів години вона вже вдома розстеляла на підлозі старе простирадло. Рослина виявилася впертою: корені тримали щільний ком землі, ніби вона пручалася й не хотіла віддавати те, що вже віддала. Марина перенесла її в новий горщик, підсипала землю, утрамбувала поверхню й повернула ємність так, щоб на фото відмінності губилися в тіні.
До сьомої ранку вітальня виглядала майже як раніше. Підлога була чиста. Квітка стояла біля вікна. Уламки сховані. Пакет лежав там, де Андрій не став би шукати одразу.
О восьмій двадцять він написав: «Доброго ранку».
Марина зняла рослину збоку, щоб візерунок пішов у півтінь, і надіслала: «Доброго. Ось твоя квітка».
Він надіслав сердечко й побажав гарного дня. Тремтіння накрило її тільки після цього. Поки треба було діяти, тіло слухалося. Коли справи закінчилися, страх повернувся важкою хвилею.
Марина поклала флешку, браслет, бірку й хрестик у металеву коробку з-під печива, туди ж сховала карту пам’яті з копіями відео й роздруковані фото. Коробку загорнула в шарф і поїхала до Лариси Олійник, давньої подруги. У Лариси була маленька швейна майстерня у дворі старого будинку, і головна її якість полягала в тому, що вона вміла мовчати, коли це було важливіше за запитання.
— Мені треба залишити в тебе коробку, — сказала Марина. — Якщо я подзвоню й скажу: «Підбери до спідниці відповідну блискавку», віддаси її тільки адвокатові Богдану Андрійовичу Сиваку.
Лариса подивилася на неї уважно.
— Чоловік?
— Не лише він.
Подруга прибрала коробку в шафу між рулонами тканини, потім узяла ключі від машини.
— Тоді поїхали далі.
