Віктор десять років оплачував рахунки матері, але на її ювілеї зайшла мова про спадщину та квартиру Марини

— Щасливої дороги, горді ви наші. Думав, папірцями налякав. Біжи, синочку, до чужої трикімнатної квартири, поки дружина не вигнала. А ми тут по-людськи посидимо. Стіл же оплачено, гуляємо, дівчата.

Дарина з переможною усмішкою підтакнула матері й вальяжно покликала офіціанта, вимагаючи ще десертів. Віктор навіть не обернувся. Він лише притримав важкі двері перед Риною.

А за пів хвилини до столу іменинниці підійшов офіціант. Ніхто нікого біля виходу не ловив. Ресторан працював за стандартною схемою. Гості поїли, отже, час закривати чек. Молодий чоловік із ввічливою усмішкою поклав пухку шкіряну папку з рахунком просто перед Світланою Петрівною.

— Ваш підсумковий рахунок за вечір. 10 000 завдатку за бронювання вирахувано. До сплати — 146 000, карткою чи готівкою.

У залі запала крижана тиша. З обличчя Світлани Петрівни миттєво сповзла тріумфальна посмішка. Воно посіріло, а рот прочинився в німому крику. Дарина судомно схопила чек, втупилася в шестизначну суму з відрахуванням жалюгідних 10 тисяч, і виделка з брязкотом випала з її пальців просто в соусницю.

А надворі Віктор і Рина вдихнули прохолодне вечірнє повітря. Небо було ясним, метушня великого міста огортала приємним гулом. Віктор дістав телефон, зробив кілька швидких свайпів по екрану.

— Що робиш? — поцікавилася Рина, тулячись до його плеча.

— Заблокував номери обох на місяць. Нехай вчиться оплачувати інтернет і користуватися лічильниками.

Рина засміялася, дивлячись, як чоловік упевнено викликає таксі. Удома вони смажили стейки й пили вишневий сік. Телефон Віктора, що лежав на столі, час від часу блимав сповіщеннями про заблоковані дзвінки, але він навіть не дивився в його бік.

Уперше за багато років його голова була ясною, а сам він почувався абсолютно вільною людиною, бо скинув зі спини два дуже важкі, ненажерливі мішки. Рина поклала шматок соковитого м’яса на його тарілку. Життя налагоджувалося.