Віктор десять років оплачував рахунки матері, але на її ювілеї зайшла мова про спадщину та квартиру Марини

— Мамо. — Голос Віктора звучав рівно, надто рівно, без звичних винуватих ноток. — Чудовий тост, дуже повчальний.

Світлана Петрівна поблажливо всміхнулася, не розуміючи катастрофи, що насувалася.

— Синочку, ти ж розумний хлопчик, ти розумієш.

— Я все розумію, — перебив її Віктор таким тоном, що мати затнулася. — Я розумію, що десять років оплачував рахунки за квартиру, з якої мене зараз виписують. Я розумію, що сиджу на святі, де мене прилюдно принизили, а мою дружину фактично поховали заради чужої житлоплощі. Я розумію, що Дарині квартира справді потрібніша, їй же ніде зберігати свої килимки для йоги.

Дарина підскочила на стільці.

— Вітю, ти що таке верзеш при всіх?

— Я несу радісну звістку, сестричко. — Віктор уперся руками в стіл, нависаючи над гостями. — Раз у тебе тепер є власна квартира, отже, ти доросла, самостійна людина.

Він засунув руку у внутрішню кишеню піджака й дістав звідти товсту пачку паперів. Це були неоплачені квитанції за мамину комуналку за останні пів року. У їхній древній керуючій компанії не було особистого кабінету. Іти до банку Вікторові було ліньки. І тепер у квитанціях накопичився пристойний борг. Поруч лягли рахунки за інтернет і договір на кредит за ремонт.

Віктор широким кроком підійшов до Дарини й поклав пачку просто перед її тарілкою з осетриною.

— Що це? — гидливо скривила носа сестра.

— Це твоє нове доросле життя. Раз квартира твоя, борги за нею теж твої. Кредит на ремонт брала наша мама. Я його просто оплачував. Тож удачі з колекторами, якщо прострочиш.

Світлана Петрівна почала хапати ротом повітря, нагадуючи ту саму викинуту на берег рибу.

— Ах, Вітенько, синочку, що ти таке кажеш? Це ж мама, я ж тебе ростила.

— Виростила, мамо, дякую. Своє повноліття я сьогодні відсвяткував. — Віктор повернувся до неї. — Більше ні копійки. Роздільний бюджет. Ви живете на свою пенсію й доходи Дарини від марафонів. А я повертаюся до трикімнатної квартири дружини, поки вона, слава Богу, жива й здорова.

Він обернувся до Рини.

— Ходімо. Я там стейки замаринував, удома посмажимо, а то тут осетрина якась із душком.

Рина граційно підвелася, обдарувала родичів сліпучою усмішкою.

— З ювілеєм, Світлано Петрівно. Розкішне свято.

Вони розвернулися й не поспішаючи рушили до виходу. Світлана Петрівна, купаючись у відчутті абсолютної перемоги, голосно й єхидно зареготала їм услід на весь зал…