Він був багатий і самотній… аж поки на його порозі не з’явилася вона

Коли гість залишив його, Андрій вийшов на ґанок. Оксана сиділа на вчорашньому місці. Темні кола під очима виказували безсонну ніч. Вона не повернулася, тільки спитала:

— Він вам розповів?

— Розповів.

Андрій опустився поруч. Між ними лишалося зовсім трохи місця, але тепер ця відстань відчувалася сильніше, ніж учорашня обережна близькість.

— Того дня, коли я читала ваші папери, я хотіла піти, — сказала Оксана. — Хотіла, але не змогла.

— Що втримало?

— Ви зробили тут те, про що мріяв батько, — відповіла Оксана, глянувши на нього. — Він не встиг, а у вас вийшло. Я побачила це й зрозуміла: земля дісталася людині, яка вміє про неї дбати.

Андрій ковтнув. Після всього, у чому він устиг її запідозрити, почути таке було особливо тяжко.

— Але ж вона ваша.

— Батькова. Була колись. А я просто навчилася виживати. На більше вже не розраховувала.

Він узяв її за руку. Пальці були холодні, і знайома долоня з огрубілою шкірою раптом сказала йому більше, ніж пояснення минулої ночі. Цією рукою вона мила посуд у домі на землі своєї родини. Не вимагала нічого, не відмовлялася від роботи.

— Ви пройшли через таке, Оксано. Втратили близьких, ховали ім’я, працювали там, де колись жили ваші рідні. І не озлобилися. Як після цього можна казати про себе: «просто навчилася виживати»? Ви сильніша за всіх жінок, яких я знав.

— Я не збираюся відбирати у вас господарство, — сказала вона крізь сльози. — Повірте. Мені хотілося тільки бути поруч із тим, що ще лишилося від батька.

Андрій обійняв її. Оксана притулилася до його грудей, і він гладив її волосся, відчуваючи, як важко їй далося це зізнання. Він так довго бачив у її мовчанні загрозу, а тепер чув у словах передусім утому людини, яка більше не хоче втрачати…