Він був багатий і самотній… аж поки на його порозі не з’явилася вона

На світанку постукали. Левченко увійшов уже вдягнений, з портфелем.

— Дозволите сісти?

Андрій указав на крісло. Гість вийняв теку й поклав перед ним.

— Я прибув не випадково. Дізнавшись, що дочка Михайла Коваленка служить у вашому домі, я вирішив, що мушу приїхати.

— Ви стежили за нею?

— Перед смертю її батька я пообіцяв про неї подбати. Після пожежі вона зникла, і я втратив слід. Потім знайомий торговець розповів про дівчину в «Місячному камені». Сказав, що дуже схожа на Коваленко.

— Що ви привезли? — спитав Андрій, дивлячись на теку.

— Докази ошуканства. Кравчук використав підроблені боргові розписки, фальшиві документи про банкрутство, підкупив суддю. Тут матеріали про це. Я збирав їх десять років, але так і не зміг пустити в хід. П’ять років тому Кравчук помер. Справу закрили.

— Чого ж ви хочете тепер?

— Домогтися справедливості, — відповів Левченко, витримавши його погляд. — По праву ця земля належить Оксані.

Андрій підвівся й підійшов до вікна. Над пагорбами сходило сонце. Внизу лежало його господарство — місце, у яке пішло десять років життя. Усе тут було знайоме, усе колись вимагало праці й грошей. Не можна було викреслити ці роки так само, як не можна було викреслити чужу втрату.

— Я купив ділянку чесно. Про підлог не знав.

— Розумію. Тільки в її батька землю все одно відібрали обманом.

— І тепер мені слід віддати її дочці?

— Вам слід вчинити справедливо.

Повернувшись до гостя, Андрій спитав: «Що ви під цим розумієте? Я йду з порожніми руками, а вона лишається? Усе, що в мене було, вкладено сюди. Не лише гроші. Праця, сили, роки. Із цим як бути?»

Левченко підвівся.

— Я не пропоную вам іти, Савчук. Спробуйте знайти рішення, за якого справедливість буде для вас обох…