Він думав, що все продумав до дрібниць, аж поки не відкрив валізу перед вильотом

— Фінансове.

Марина раптом розсміялася. Тихо, коротко, зовсім без веселощів.

— Фінансове. Дача була записана на нас обох. Після маминого смерті я вступала у спадщину. Половина моя. Як ти міг її продати?

Він поставив пляшку так різко, що вода хлюпнула на стіл.

— Не треба вдавати з себе юриста. Усе оформлено нормально.

— З моїм підписом?

Сергій мовчав.

І це мовчання вдарило сильніше, ніж крик.

Марина опустилася на стілець. Коліна стали ватяними. Вона знову взяла договір, почала шукати очима знайомі рядки, але літери стрибали. Покупець — якийсь Павло Литвин. Ціна — майже вдвічі нижча за справжню. Підпис продавця — Сергій Коваленко. І підпис другого власника — Марина Коваленко.

Підпис був схожий. Надто схожий. Її довга петля на літері «М», нахил праворуч, квапливий хвіст. Тільки Марина ніколи не ставила крапку в кінці розчерку, а тут стояла маленька жирна крапка, ніби хтось надто старанно завершив чуже життя.

— Ти підробив мій підпис, — сказала вона.

Сергій повернувся до вікна. На склі відбивалося його обличчя — не винне, а зле.

— Ти б однаково не погодилася.

— Звісно, не погодилася б.

— От бачиш.

Вона дивилася на його спину, на трохи розповнілу шию, на сивину біля скроні, яку раніше торкалася пальцями вранці, коли він ще спав. Скільки разів вона пробачала йому грубість, холодність, пізні повернення? Скільки разів казала собі: втомився, вік, робота, криза? А він, виявляється, не віддалявся. Він ішов. Просто тихо й методично розбирав їхнє спільне життя на частини.

— Гроші де? — спитала вона.

Він різко обернувся.

— Тебе тільки це хвилює?

— Мене хвилює, що ти вкрав у мене дім.

— Дім? — Він хмикнув. — Сарай із бур’янами й дірявим дахом?

Марина здригнулася.

То не був сарай. Там був стіл, який її батько збив зі старих дощок. Там на стіні висіла вицвіла фіранка, пошита її матір’ю. Там їхня донька Аня зробила перші кроки по вологій траві, тримаючись за металеву лійку. Там щовесни сходили півонії, які Марина ділила із сусідкою тіткою Ніною. Там була не ділянка — пам’ять, яку не можна було оцінити в пачках купюр.

— Ти не мав права, — сказала вона.

— Та що ти знаєш про право? — Сергій раптом підвищив голос. — Я двадцять років тягнув цю сім’ю! Я платив, вирішував, возив, ремонтував! А ти все трималася за свої грядки, ніби це палац. Мені набридло.

— Тобі набридло бути одруженим?

Він усміхнувся. І в цій усмішці Марина побачила відповідь раніше, ніж він устиг вимовити.

— Так, Марин. Набридло.

На кухні стало тихо. Навіть кран перестав капати, ніби й він злякався.

— Хто вона? — спитала Марина.

Сергій потер обличчя долонею.

— Не влаштовуй сцен.

— Хто вона?