Він хотів лише контролювати ремонт, але камера зафіксувала те, до чого він не був готовий

Дарина з’явилася в кадрі ближче до середини дня. Вона зайшла на кухню з пляшкою води, зупинилася поруч зі Степаном і трохи нахилила голову, ніби придивляючись до його роботи.

— Води будеш? — спитала вона. — Тут же душно.

— Буду, — відповів Степан, приймаючи пляшку. Він подивився на Дарину трохи довше, ніж вимагала звичайна вдячність, усміхнувся й додав: — Дякую, Дариночко. З такою спекою тут не тільки меблі збирати, тут самому можна до стільниці приклеїтися. Ти теж обережніше, а то хто мені командуватиме?

Мирон завмер над кресленням. Сама фраза не була грубою. Майстер пожартував, дружина принесла воду — на вигляд нічого особливого. Але тон Степана виявився надто м’яким, надто вільним, ніби він спілкувався не з господинею квартири, яку побачив уранці вперше, а з давньою знайомою.

Дарина могла б усміхнутися з ввічливості й піти. Могла б зробити вигляд, що жарту не почула. Але вона залишилася стояти поруч і розсміялася не ніяково, а легко, ніби їй справді сподобалося.

— Нічого, не розплавлюся, — сказала вона. — Я до цього ремонту вже звикла.

Степан зробив кілька ковтків, поставив пляшку на край столу й знову взявся до роботи. Мирон спробував переконати себе, що прискіпується. Зрештою, люди іноді жартують, щоб зняти напруження. Він утомився, погано спав, і будь-яке фамільярне слово могло здатися йому зайвим.

Він змусив себе подивитися в папери. Але за кілька хвилин знову підвів очі до екрана.

Дарина все ще була на кухні. Вона не заважала Степанові, але чомусь не йшла. То подавала дрібну деталь, то нахилялася подивитися, як він закріплює завісу, то вимовляла коротку фразу, на яку він відповідав із помітною охотою. Роботи ставало менше, розмов — більше.

— Ти, виявляється, не тільки господарювати вмієш, — сказав Степан, прикручуючи дверцята. — Кухня ще не зібрана, а вже виглядає краще.

Дарина засміялася. Цей сміх був не таким, яким відповідають сторонній людині з ввічливості. У ньому прозвучала участь, і саме це неприємно кольнуло Мирона.

— Значить, кухні пощастило з господинею, — відповіла вона й поправила рукав домашнього халата.

Мирон відчув, як усередині все стиснулося. Він іще не хотів робити висновків. Йому хотілося, щоб це виявилося дрібницею, випадковою незручністю, хвилинною грою тону. Але на екрані слово чіплялося за слово, погляд за поглядом, і звичайна кухня у власній квартирі починала здаватися йому чужим місцем…