Він хотів приховати сімейну таємницю шлюбом доньки, але за рік зрозумів, як сильно помилявся

— одного разу спитала Дарина пошепки. — До тітки Раїси. Вона далеко живе. Я поживу в неї, поки…

Мати заплющила очі.

— Раїса зателефонує йому того ж дня. Вона від нього залежить. Ти багато чого не знаєш, Дашо.

— А подруги?

— Твої подруги — доньки його знайомих. Їхні батьки швидко пояснять їм, як треба поводитися.

Дарина повернулася обличчям до стіни. Раптом виявилося, що весь її світ — не світ зовсім, а сітка, натягнута батьком. Одних він купив грошима, інших тримав послугами, третіх — боргами й страхом. І в цій сітці не було жодної шпарини, крізь яку вона могла б вибратися.

На десятий день батько сам прийшов до неї. Він рідко піднімався до її кімнати. Постукав лише для годиться й увійшов, не чекаючи відповіді.

— Встань. Треба поговорити.

Дарина сіла на ліжку, натягнувши ковдру до грудей.

Павло Сергійович поклав на тумбочку фотографію. Звичайний знімок, зроблений без жодної постановки. Біля дерев’яного паркану стояв чоловік у простій куртці. У руці в нього була сумка — чи то медична, чи то господарська. Обличчя спокійне, непомітне. Світле волосся, прямий ніс, сірі очі. Не красень, але й не неприємний. На вигляд близько тридцяти.

— Хто це? — спитала Дарина.

— Єгор. Працює фельдшером в одному селі. Місце далеке, спокійне. Батьків немає. Живе при медпункті, власного житла не має. Хоче дім, сім’ю, нормальне життя. Про нього я навів довідки: не п’є, у бійках не помічений, людина рівна.

Дарина подивилася на батька так, ніби вперше побачила його по-справжньому.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Ти розповів йому?

— Достатньо. Він знає, що ти вагітна. Знає, що мені потрібен чоловік для доньки, офіційно, без зайвих запитань. Дитину запишуть на нього. Він погодився.

— Погодився, — повторила Дарина глухо.

— Так. Бо я пообіцяв купити йому дім. Невеликий, у тому ж селі. Не розкіш, але свій. У нього такого ніколи не було.

Дарина знову подивилася на фотографію. Чоловік не виглядав жорстоким. Не виглядав жадібним. Але він був чужим. Просто чужою людиною, яка вирішила прийняти її разом із ненародженою дитиною, бо до цього додавалися дах над головою.

— Він мене не любить, — сказала вона.

— Любов? — батько всміхнувся. — Твоя любов уже привела тебе сюди. Час жити не серцем, а головою. Єгор тебе не скривдить, я таких бачу. Працюватиме, годуватиме, дитину підніматиме. А любов… Не було її в тебе, і годі про це.

Дарина опустила фотографію на ковдру.

— А якщо я все одно відмовлюся?

— Я вже пояснював, — спокійно відповів Павло Сергійович. — Я слів на вітер не кидаю. Сьогодні збереш речі. Завтра поїдемо дивитися дім і знайомитися. Реєстрацію влаштуємо швидко. Без галасу. Скажемо, молоді квапляться, почуття, все таке. Людям досить гарної версії, якщо подати її впевнено.

Він підвівся й поправив піджак.

— І не здумай потім влаштовувати йому сповіді в подробицях. Не тисни на жалість. Він знає стільки, скільки треба. Не псуй людині настрій.

Дарина кивнула, не підводячи очей.

Коли двері зачинилися, вона якийсь час сиділа нерухомо. Потім зісковзнула з ліжка на підлогу й притулилася чолом до дерев’яної ніжки. Усередині в неї розверзлася порожнеча. Її продавали. Не грубо, не на площі, не з криком, а акуратно, по-домашньому, з розрахунком і юридичною чистотою. Але суть від цього не змінювалася.

І тут із глибини пам’яті спливло те, про що вона давно намагалася не думати.

Сон.

Він снився їй кілька разів за останні місяці — ще до Кирила, до вагітності, до всього цього жаху. Уві сні вона йшла босоніж вузькою дорогою між полями. Пил був теплий, м’який, майже живий. Назустріч їй ішов чоловік. Вона ніколи не могла запам’ятати його обличчя. Лише знала: коли він простягне руку, їй треба піти з ним. Не зі страху. Із упізнавання.

Ніби вони вже були поруч. Дуже давно. Десь, що не вкладалося у звичайну пам’ять.

Тепер Дарина раптом згадала: