Він хотів приховати сімейну таємницю шлюбом доньки, але за рік зрозумів, як сильно помилявся

— Мовчати. Я ще не закінчив.

Він зробив крок до неї.

— Я завжди бачив, що ти порожня. М’яка, мрійлива, безпорадна для серйозної справи. Тобі не можна було довірити нічого важливого. Я сподівався хоча б вдало тебе влаштувати, щоб ти не ганьбила прізвище. А ти влаштувала ось це.

У дверях з’явилася Ніна Андріївна. Вона тримала склянку води, і рука її помітно тремтіла.

— Павле, не треба так, — сказала вона тихо. — Вона й без того налякана.

— Налякана? — він коротко всміхнувся. — І добре. Може, страх навчить її думати. Хоча тепер уже запізно.

Він сів у крісло навпроти Дарини. Руки поклав на коліна. Цей жест вона знала з дитинства: так батько сідав, коли рішення всередині нього вже було ухвалене, а всім іншим лишалося тільки почути вирок.

— Отже, слухай. Дитину ти залишаєш. Строки для іншого рішення минули, сама винна. За цього чепуруна тебе ніхто не візьме, він уже все сказав. Скандал мені не потрібен. Люди, з якими я веду справи, люблять міркувати про порядність, особливо коли це стосується чужих родин. Якщо піде поголос, що моя донька носить дитину невідомо від кого, я втрачу обличчя. А я цього не допущу.

Дарина підвела на нього очі.

— А я? — спитала вона майже беззвучно. — Що буде зі мною?

— З тобою буде те, що я вирішу, — відповів батько. — Знайдемо тобі чоловіка. Такого, що не ставитиме зайвих запитань і погодиться на умови. У дитини буде прізвище, у тебе — сім’я. Зовні все буде пристойно.

— Я не вийду за чужу людину, — видихнула Дарина. — Я не річ.

Павло Сергійович дивився на неї довго, не кліпаючи. Потім нахилився вперед, і голос його раптом став м’якшим. Від цієї м’якості Дарині стало ще страшніше.

— Вийдеш. І слухай уважно. Відмовишся — підеш із цього дому. З валізою, без грошей, без житла, без моєї допомоги. Народжуватимеш де доведеться і годуватимеш дитину чим вийде. Думаєш, Кирило прибіжить тебе рятувати? Не прибіжить. А якщо й захоче, я подбаю, щоб дороги до тебе він не знайшов.

— Павле! — різко сказала мати.

— Тобі краще мовчати, Ніно. Це вона накоїла — хай тепер вибирає. Або мій варіант, або вулиця. Іншого немає.

Дарина схилила голову. Сльози все-таки зірвалися — великі, повільні, важкі. Склянка затремтіла в її руках. Мати стояла поруч, притискаючи хустинку до губ, і плакала майже беззвучно. Вона знала чоловіка: якщо Павло Сергійович щось вирішив, зупинити його було майже неможливо.

Батько підвівся, підійшов до Дарини й поклав долоню їй на маківку. Він не торкався її так багато років. Але в цьому жесті не було ніжності. Так господар перевіряє річ, яка йому належить.

— Годі ревіти, — сказав він уже спокійно. — Чоловіка я тобі підберу. Дах над головою дам. Дім буде простий, сільський, але свій. Живіть там, як хочете. Може, хоч життя тебе чогось навчить.

Він прибрав руку й вийшов.

Дарина лишилася з матір’ю. Годинник над каміном і далі цокав. На столику давно вистиг чай, до якого ніхто так і не доторкнувся.

— Мамо, — прошепотіла Дарина. — Я не хочу.

Ніна Андріївна сіла поруч і обійняла її за плечі.

— Знаю, доню. Але він не зупиниться. Ти ж знаєш.

Вони просиділи так довго — дві жінки у великому домі, де все вирішувала одна людина і де від їхніх сліз не змінювалося рівним рахунком нічого.

Наступні дні розпливлися у важку, липку порожнечу. Дарина майже не виходила з кімнати. Їла без смаку, спала уривками й прокидалася з відчуттям, що її тіло більше їй не належить. Воно стало предметом угоди, приводом для закритих розмов, річчю, довкола якої батько будує черговий план.

До кабінету Павла Сергійовича приходили якісь люди. Не ті, кого Дарина звикла бачити поруч із ним: не ділові партнери, не гості зі звичного кола. Чоловіки у старих піджаках, із папками під пахвою, з обличчями людей, яким доручили неприємну, але вигідну справу. Вони сиділи в батька подовгу, виходили мовчки.

Дарина намагалася вловити бодай щось за товстими дверима кабінету. Майже нічого не чула. Лише одного разу до неї долинуло:

— Не з міста. Тихий. Непитущий. Щоб погодився на просте.

Після цих слів їй стало холодно.

Він справді шукав їй чоловіка. Не як батько шукає доньці надійну людину, а як торговець підбирає покупця на товар, який треба терміново збути.

Мати заходила до неї по кілька разів на день. Приносила яблука, теплий напій, чисті рушники. Іноді просто сідала поруч і гладила Дарину по волоссю. Говорити було майже ні про що. Ніна Андріївна все розуміла й мучилася від того, що розуміння недостатньо, аби захистити доньку.

— Мамо, а якщо поїхати?