Він хотів приховати сімейну таємницю шлюбом доньки, але за рік зрозумів, як сильно помилявся

— Тут на перший час. Дрова, їжа, дрібниці. Не балуй, але й не тримай голодом. Реєстрацію призначимо через дванадцять днів. Усе вже влаштовано. Без гостей. Свідків привезу сам. Сукню їй підбере мати. Ти приїдеш напередодні.

Єгор узяв конверт і не став перераховувати.

— Дарино, — покликав батько. — Залишаєшся. Звикай. Що знадобиться, мати потім привезе.

Дарина повернулася до нього. На якусь дурну секунду їй здалося, що він зараз обійме її. Хай холодно, хай незграбно, але обійме.

Він лише кивнув, сів у машину й поїхав, лишивши по собі хмару пилу.

Дарина стояла на ґанку. Вперше в житті вона була справді сама: у чужому домі, в чужому селі, поруч із чужим чоловіком. У неї не було ні знайомих, ні грошей, крім дріб’язку в гаманці, ні навіть зубної щітки — її мала привезти мати.

Усе колишнє закінчилося. Починалося інше життя, і Дарина не знала, чого в ньому більше — жаху чи дивного, ледь помітного трепету.

Єгор стояв на нижній сходинці. Ближче не підходив, ніби відчував, що не можна.

— Дарино, — сказав він обережно. — Я розумію, тобі зараз тяжко. Я не лізтиму з розмовами. Побудь сама, якщо хочеш. Дім тепер твій. Я сходжу в медпункт, у мене прийом. Повернуся ввечері. Якщо щось знадобиться, через два двори живе тітка Варя. Вона добра, допоможе.

Дарина кивнула. Голос у неї кудись зник.

Єгор уже збирався піти, але зупинився й подивився в сад.

— У нас у травні яблуні гарні. Особливо от та, в кутку. Вона пізня, ще тримає бутони. Коли розквітне, стоятиме як наречена.

Він пішов, не озираючись.

Дарина опустилася на сходинку. Довго сиділа так, дивлячись у двір. Над травою ліниво гудів джміль. На паркані вмостився той самий сірий собака: виявилося, він дійшов за ними й тепер спостерігав за новою господинею з важливою сільською зосередженістю.

У дальньому кутку саду яблуня справді ще не цвіла. Лише щільні бутони сиділи на гілках.

Дарина дивилася на неї й думала про те, що людина, яку вона побачила сьогодні вперше, помітила цю яблуню раніше за неї. І не просто помітила — встигла уявити її схожою на наречену.

Чомусь від цієї думки стало трохи тепліше.

Єгор повернувся ввечері. Приніс гарячу кашу в невеликій каструлі: тітка Варя передала, щоб молода господиня в перший день не мучилася з піччю. Ще приніс хліб, банку молока, шматок солоного сала в чистій ганчірочці.

Дарина сиділа за столом у своїй міській сукні й дивилася на ці прості речі, як на щось неймовірне. У батьковому домі їжу подавали на тонкій порцеляні, а молоко з’являлося в акуратних пляшках. Тут воно стояло у звичайній банці й пахло так густо, так живо, що здавалося майже незнайомим.

— Я тобі постелив у спальні, — сказав Єгор. — Білизна чиста. А сам ляжу в маленькій кімнаті на тапчані. Не хвилюйся через це.

Він вимовив це просто, без натяку, без двозначності. Так, ніби заздалегідь зрозумів її можливий страх і вирішив позбавити її від нього.

Дарина підвела очі.

— Дякую.

Це було перше слово, сказане йому за весь день.

Єгор кивнув і став розпалювати піч. Вогонь зайнявся в нього швидко й слухняно. Видно було, що він робив це сотні разів.

Того першого вечора вони майже не розмовляли. Поїли каші, випили чаю з хлібом. Єгор показав, де лежить сіль, де цукор, куди ставити посуд, як запалювати лампу на випадок, якщо світло почне блимати. Електрика в селі була, але ввечері вона горіла нерівно, і Єгор тримав лампу під рукою.

Він показав умивальник, відро, пояснив, як принести воду.

— Криниця близько, але ти сама не носи. Тобі не можна тягати важке. Я приноситиму. Просто скажи, коли закінчиться.

Дарина знову кивнула. Від його турботи їй ставало ніяково. Не за себе — за нього. Ця людина, по суті, нічого їй не була винна. Він отримав дім, такий був договір. Але чомусь поводився так, ніби її спокій важливіший за цей договір.

Уночі вона довго лежала без сну. Чуже ліжко, чужі стіни, тонка перегородка, за якою тихо ворушився Єгор на скрипучому тапчані. Удалині вила собака. У саду шумів вітер.

Під ранок Дарина задрімала.

І знову побачила дорогу між полями. Теплий пил торкався босих ступнів. Тільки тепер назустріч ішов не безликий чоловік. У нього було обличчя. Спокійне, звичайне, з сірими очима.

Уві сні вона зрозуміла: впізнає його.

Прокинулася Дарина з шалено калатаючим серцем. За вікном уже світало. З кухні тягло свіжим чаєм і печеною картоплею.

Вона вийшла. Єгор стояв біля печі, помішуючи щось у чавунці.

— Доброго ранку, — сказав він. — Я картоплі напік. Поїж. Мені скоро на прийом, до обіду повернуся.

— Доброго, — відповіла Дарина й сіла.

Картопля виявилася гарячою, розсипчастою, із солоною скоринкою. Дарина їла й раптом упіймала себе на дивному відчутті: їй добре. Просто сидіти в маленькій кухні з людиною, яка вчора була зовсім чужою, і їсти цю просту їжу.

Може, це була втома. Може, тіло нарешті перестало чекати удару й дозволило собі трохи тиші.

— Єгоре, — спитала вона несподівано. — Чому ти погодився?