Він повернувся з війни на похорон брата, не підозрюючи, що за одну ніч змінить усе місто

Черненко сидів за столом. Перед ним — склянка. Телефон.

Пачка сигарет.

Він підвів очі. Не відразу зрозумів.

Потім зрозумів.

— Ти? — сказав він.

— Я.

Пауза.

Черненко був кремезним, сильним чоловіком, який звик, що сама його фізична присутність діє на людей. Але зараз він сидів і дивився на людину, яка цілком спокійно стояла у дверях.

І цей спокій був страшніший за будь-яку агресію.

— Ти знаєш, хто я? — спитав Черненко.

— Знаю.

— Тоді ти розумієш, що…

— Розумію все, що треба, — перебив Тарас. — Розумію, що ти наказав убити мого брата. Розумію, що він не був пов’язаний із криміналом. Просто побачив зайве. Розумію, що тобі було байдуже.

Черненко дивився на нього.

— Скількох людей ти вбив? — спитав він.

— Жодного, — відповів Тарас.

Це була правда.

Черненко насупився.

— Тоді де вони?

— Там, де ти їх більше не побачиш.

Довга пауза.

— Чого ти хочеш?

Тарас увійшов до кімнати. Поклав на стіл перед Черненком кілька аркушів.

Фотографії, документи, записи із записника Максима — переписані й розібрані.

— Це все. Кожна схема, кожна точка, кожне ім’я. Копії в трьох різних людей у трьох різних містах. Якщо зі мною щось станеться, все це піде до слідчих органів, журналістам і ще де-куди.

Черненко дивився на папери.

— Ти серйозно думаєш, що це…

— Я думаю, — знову перебив Тарас, — що твоєї організації вже не існує. Людей немає, структури немає. Грошей скоро не буде. Це питання днів. Ти можеш спробувати почати заново, але це забере роки.

Він помовчав.

— І весь цей час ти думатимеш про те, що я сказав зараз.

Мовчання.

— Іди з міста, — сказав Тарас. — Назавжди. Я не шукатиму тебе. Якщо залишишся — шукатиму.

Він забрав аркуші зі столу.

— Мого брата звали Максим Бондаренко. Запам’ятай це ім’я.

І вийшов…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇