Він повернувся з війни на похорон брата, не підозрюючи, що за одну ніч змінить усе місто

Але правда в цьому разі була б гіршою.

Він ішов порожніми вулицями. Місто ще спало.

Рідкісні ліхтарі, мокрий асфальт. Десь гавкав собака.

Тарас думав про Максима.

Про те, яким той був у дитинстві. Галасливим, вічно щось вигадував, тягався слідом за старшим братом.

Про те, як проводжав Тараса в армію. Стояв на пероні, намагався не плакати. Не виходило.

Про те, яким став потім, судячи з листів. Серйознішим, тихішим, ніби щось у ньому змінилося.

І про те, як його знайшли в калюжі біля під’їзду, долілиць. У двадцять два роки.

Тарас на секунду зупинився, вдихнув холодне повітря й пішов далі.

Першим того дня був чоловік на ім’я Олег Левченко. Відповідав за наркотики.

Тихий, непомітний, носив окуляри. Такі зазвичай залишаються непомітними, і саме тому небезпечні.

Тарас знав його маршрут. Два тижні спостережень дали йому це знання.

Левченко щоранку ходив на ринок пішки, через парк. Завжди сам, завжди в один і той самий час.

Звички вбивають.

У парку Тарас чекав на нього двадцять хвилин. Потім повів.

Не в поліцію і не на смерть. Туди, звідки той не міг нікому нічого повідомити. Принаймні кілька днів.

Другий — Іван Руденко. Колишній військовий, який перейшов не на той бік. Таке буває.

Бачив Тарас подібних людей на війні: вони вміють воювати, але не вміють жити мирно. І тому йдуть туди, де можна застосувати те, що вміють.

Руденко жив у приватному будинку на околиці. Сам. Жодних сусідів поруч.

Тарас прийшов до нього сам. Подзвонив у двері.

Руденко відчинив і на частку секунди не зреагував. Бо не очікував.

Бо звик, що до нього не приходять. Бо думав, що він загроза, а не ціль.

Ця секунда вирішила все.

День минав. Тарас рухався містом методично, без поспіху, без зайвих рухів.

До шостої вечора зникли й двоє ключових людей, що залишилися. Тепер залишався тільки Черненко.

Він утомився. Не фізично.

Фізично він був у порядку. Але десь глибоко накопичувалося щось важке. Те, що на війні називали «вантажем».

Навіть необхідне залишає слід.

Він сів у сквері. Закурив.

Уперше за багато років. Подивився на небо. Небо було сіре, низьке, листопадове.

Він докурив, підвівся й пішов далі.

Черненка він знайшов там, де й очікував. У тому самому кафе із забитими вікнами.

Черненко був сам. Це теж було очікувано.

Коли всі його люди зникли, Черненко зрозумів: поруч із ними було небезпечніше, ніж на самоті. Ніхто не знав, хто стане наступним.

Тарас увійшов через задні двері…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇