Він пожартував, що одружиться з жінкою поруч, якщо переживе операцію, але слова медсестри змусили його глянути на неї інакше

Вона мені телефонує радитися про машину, і це, я так розумію, в них найвища форма довіри. Ігор сервіс свій закрив через пів року, але не через мене, а тому, що він не вміє працювати. Він уміє заходити в кабінети, а це різні професії.

Зараз він, я чув, щось робить в іншому місті. Ігоря я бачив на процесі чотири рази. Після процесу більше не зустрічав і, чесно кажучи, не хочу.

Перше засідання було у квітні. Він прийшов у хорошому піджаку, з адвокатом, і коли ми зіткнулися в коридорі, він підійшов до мене першим і простягнув руку. Я руки не потиснув.

І от тут він сказав фразу, яку я потім пів року прокручував. Він сказав тихо і майже ображено: «Андрюхо, ну ти чого? Ми ж чотирнадцять років».

Чотирнадцять років. Він сказав це мені, людині, у якої він вивів обладнання через тещу і не заплатив її людям за два з половиною місяці. І він не знущався.

Ось у чому річ. Він говорив абсолютно щиро, він справді вважав, що чотирнадцять років дружби мають переважити одинадцять мільйонів і що я дріб’язковий. У нього в голові було так: він нічого не вкрав, він урятував те, що можна було врятувати, а врятував він це собі, бо хто рятує, той і бере.

Я на четвертому засіданні дивився на нього і розумів одну річ, якої до того не розумів ніколи. Такі люди не вважають себе підлими. Ніколи.

Жоден. У кожного з них усередині вибудувана цілком логічна конструкція, у якій він молодець, а інший сам винен, бо розслабився. І сперечатися з цією конструкцією марно, її не пробити ні фактами, ні судом.

Суд її не пробиває, він просто стягує гроші, а людина виходить із зали з тією самою конструкцією і живе далі. Тому я й кажу, що мені нецікаво його бачити. Не тому, що я його пробачив, я його не пробачив і не збираюся.

А тому, що там ні з ким розмовляти, там за столом сидить людина, у якої все сходиться. Не тому, що боюся зірватися, а тому, що мені нецікаво. У цій історії дещо було відсутнє, і це, мабуть, найголовніше.

Не було сцени, де я приходжу до Ігоря і кажу йому все, що думаю. Я про неї мріяв пів року. Я її склав у подробицях, як я заходжу в його новий сервіс, як він блідне, як я кладу перед ним теку.

Я навіть поїхав туди одного разу в грудні. Доїхав, став на протилежному боці і просидів у машині 40 хвилин, дивлячись на вивіску. І не пішов.

Не з благородства. Мені стало фізично ліньки. От чесне слово, я сидів і розумів, що якщо я туди зайду, я витрачу дві години свого життя, підніму тиск, нічого не зміню і повернуся додому із зіпсованим вечором.

І розвернувся. І от із цього моменту я почав одужувати по-справжньому, не грудиною, а всередині. Бо помста, як з’ясувалося, — це не вчинок, це стан.

Поки людина в ньому, вона щодня віддає іншому по дві години, а той про це навіть не знає. Я ці години забрав собі. Не було й другої сцени, яку я теж складав, як Наталія бачить мене успішним.

У сценарії я був при грошах, при новій машині, а вона стояла і розуміла. У реальності я вийшов до неї з під’їзду в старій куртці, бо нової не купив, грошей не було, і проводжав її до машини, і вона була на своїй машині, а я — пішки. І жодного торжества я не відчув, ні грама, я відчув утому.

І от на цьому варто наголосити: з усього розказаного залишається одна практична річ. Усі сцени, складені лежачи, не збуваються, і слава богу. Збувається інше…