Він пожартував, що одружиться з жінкою поруч, якщо переживе операцію, але слова медсестри змусили його глянути на неї інакше

Її потім багато хто називав «стервою», і мені це завжди було незручно слухати, бо неправда. Вона не стерво. Вона гірша.

Вона звичайна. Наталія пішла від мене не того дня, коли прийшла в передопераційну. Вона пішла в червні, просто без слів.

Я це помітив не відразу. Спочатку вона перестала питати, що сказав лікар. Потім стала затримуватися.

Потім у домі з’явилася ввічливість, вона стала казати мені дякую за те, що я передав сіль. Коли дружина починає казати чоловікові дякую за сіль, усе вже скінчилося, просто він іще не в курсі. У липні вона сказала одну фразу, за яку я на неї досі не в образі, бо вона була правдива.

Ми сиділи на кухні, я вкотре щось рахував по фірмі, і вона раптом сказала: «Андрію, а ти розумієш, що я на це не підписувалася?» Я спитав: «На що?» Вона сказала: «На лікарню, на те, що ти лежиш. Я виходила заміж за іншого чоловіка. Він був веселий і все вирішував сам». Я тоді розлютився. А зараз, з часом, я думаю, що вона сказала чисту правду і що правда ця не про неї, а про нас обох.

Вона виходила заміж за мою силу, не за мене, а за те, що поруч зі мною нічого не страшно. Шістнадцять років я цю силу справно постачав, і вона справно за неї платила. Гарно виглядала, вела дім, була поруч.

Це був чесний обмін, просто ніхто з нас його вголос не називав. А коли товар скінчився, обмін скінчився теж. Вона мені нічого не була винна.

Вона була винна мені рівно стільки, скільки сама підписувала, і про це в договорі нічого не було написано. Раз я пообіцяв говорити про Наталію чесно, треба розповісти і хороше, інакше буде нечесно. У чотирнадцятому році в мене був провал.

Не такий, як у двадцять п’ятому, менший, але на ті часи страшний. Я вклався в обладнання, взяв кредит, а через два місяці обвалився курс місцевої валюти, і платіж за кредитом виріс майже вдвічі. Я тоді пів року не спав, я реально не спав, по три-чотири години.

І от у лютому п’ятнадцятого я приїхав додому о першій ночі, сів на кухні і вперше в житті при живій людині сказав уголос: «Не витягну». А Наталія, їй було тоді тридцять два, встала, пішла в кімнату і повернулася з коробкою з-під взуття.

У коробці лежали її золото і три конверти. Вона сказала: «Тут вісімсот сорок тисяч. Я відкладала з тринадцятого року, бери».

І жодного разу за всі роки про це не нагадала. Ні в сварці, ні жартома, ніколи. Гроші я повернув через півтора року, вона їх узяла і знову поклала в коробку, і коробка потім поповнювалася.

Тож коли я кажу, що Наталія пішла, бо виходила заміж за силу, я не виправдовую її і не поливаю брудом. Я намагаюся сказати складнішу річ. Одна й та сама людина може у тридцять два роки винести мені коробку із золотом, а в сорок два жбурнути папери на тумбочку.

І обидва рази це буде вона, справжня. Люди не бувають цілісними. Просто у тридцять два роки їй було ясно, що ми разом піднімемося, а в сорок два стало ясно, що ми разом не піднімемося.

І в другому випадку програма спрацювала інакше. Мені від цього не легше, але брехати я не буду. Про Ігоря і Наталію я дізнався наприкінці серпня.

І дізнався по-дурному. Побачив їхню машину біля готелю в центрі міста, коли їхав на прийом. Я тоді не зупинився, я проїхав повз і досі не можу пояснити чому.

Мабуть, тому, що мені за три тижні лягати і я не хотів хвилюватися, і я собі знову це дозволив. Я взагалі багато чого собі дозволив того року під приводом того, що мені не можна хвилюватися. І от це моя справжня провина в усій історії.

Не те, що я підписав довіреність, а те, що я вісім місяців поспіль користувався власною хворобою як довідкою, що звільняє мене від усього важкого, і в підсумку просрав фірму, одинадцятьох людей, дружину і ледь не додав до цього життя. Тепер — назад у коридор. Медсестра Галина Іванівна, п’ятдесят п’ять років, тридцять два роки в цій лікарні, нахилилася до мене і зашепотіла: «Ви знаєте, хто ця жінка?» Я сказав: «Ні».

Вона сказала: «Це Олена Михайлівна Савчук, завідувачка нашого відділення, вона мала вас оперувати». І відійшла. Я лежав і перетравлював…