Він пожартував, що одружиться з жінкою поруч, якщо переживе операцію, але слова медсестри змусили його глянути на неї інакше

Я не міг повернути голову ще раз, бо було соромно. Я щойно при всьому коридорі зробив пропозицію завідувачці відділення кардіохірургії, яка лежить на сусідній каталці в такій самій паперовій шапочці. Подробиці я дізнався значно пізніше.

Олена Михайлівна Савчук, п’ятдесят два роки, кардіохірургиня, у цій лікарні з дев’яносто сьомого року, завідувачка відділення з дві тисячі шостого року. Робила вона якраз те, що треба було зробити зі мною, — протезування висхідного відділу аорти, близько семисот таких операцій за життя. Моя стояла в неї в графіку на дев’яте вересня.

А двадцять першого серпня вона на ранковій конференції встала, щоб щось сказати, і знепритомніла. Її обстежили свої ж того самого дня. У неї знайшли рівно те саме, що й у мене.

Аневризму висхідного відділу, сорок дев’ять міліметрів, з ознаками розшарування по краю. У неї знайшли рівно те саме, що й у мене, але в трохи гіршому стані. Оперувати їй заборонили того ж дня.

Із розшаруванням по краю не можна ні стояти по шість годин, ні тужитися, ні піднімати руки вище плечей. Вона цього і не заперечувала, вона лікарка. Але дві термінові операції за ці три тижні все одно пройшли за її участі.

Вона сідала на табурет біля стола і вела їх голосом. Дивилася, підказувала, зупиняла руку молодого, коли він ішов не туди. Різав Ткачук, а вона сиділа поруч на табуреті з тиском сто дев’яносто і казала, куди йти.

Останній раз вона так сиділа за дев’ять днів до власної операції. І от дев’ятого вересня ми з нею опинилися в одному коридорі на сусідніх каталках. Я довго не міг у це повірити.

І досі, коли розповідаю, бачу по обличчях, що мені не вірять. Пояснення при цьому просте й абсолютно лікарняне. Мені його потім розклали по поличках.

Аортальні операції у відділенні ніколи не ставлять урозкид. Під них потрібен свій склад перфузіологів, свій набір протезів і своя бригада, тому такі випадки місяцями накопичують і призначають на один операційний день, зазвичай на вівторок.

Вівторок, дев’яте вересня, і був таким днем. Далі питання було тільки в тому, хто оперує. Савчук вибула.

Другий аортальний хірург відділення, Мельник, наприкінці серпня поїхав на два місяці за обміном в інше місто. І скасовувати його поїздку означало втратити місце в програмі. Залишалася одна людина, яка на аорті працювала самостійно.

І ця людина була її учнем. От і вся містика. Не доля, а графік, відпустка і нестача кадрів.

У передопераційну нас завезли підряд, бо ми стояли в списку один за одним. А передопераційна у відділенні одна. І завідувачка там лежала на загальних підставах, у такій самій сорочці і з такою самою зав’язкою на спині, бо інших сорочок у лікарні не буває.

Павло Миколайович Ткачук, 38 років, її учень. Вона його вчила 11 років. Він того дня мав спочатку оперувати її, а потім мене.

І я потім дізнався, що він напередодні ввечері не спав узагалі і що анестезіолог, побачивши його вранці, спитав, чи не замінити його. Він сказав: «Ні». От такий був розклад у коридорі, коли я лежав і жартував про одруження.

Я, 47 років, щойно покинутий дружиною, лежав поруч із жінкою, яка 30 років різала чужі аорти і того дня везла на стіл свою власну. І вона мені сказала: «Згодна». Її повезли першою о 8.40. Каталка рушила, вона проїхала повз мене, і я встиг сказати: «Ні пуху».

Вона сказала: «До біса». Більше того дня я її не бачив. Мене забрали пізніше, бо її операція тривала довше за план…