Він сказав зайве просто на нашу річницю, а за хвилину вже шкодував про свої слова

Ганна Степанівна зникла першою. Казали, що вона поїхала до родичів в інше місто. Назар затримався довше. Намагався влаштуватися на роботу, телефонував знайомим, з’являвся там, де раніше йому відчиняли двері без запитань. Та тепер перед ним найчастіше мовчали або ввічливо відмовляли. Потім поїхав і він. Куди саме — я не питала.

Того дня, коли я повернулася від слідчого, батько зустрів мене в передпокої й мовчки обійняв.

— Не муч себе, — сказав він. — Ми знаємо правду. Іноді цього виявляється більше, ніж можуть підтвердити папери.

— Знаєш, тату, — промовила я після паузи, — я не шкодую про той вечір. Було страшно. Було боляче. Але краще пережити правду один раз, ніж роками жити всередині акуратно прикрашеної брехні.

Мама заварила мій улюблений чай, поставила на стіл чашки, тарілку з печивом, ніби хотіла повернути нас у ті тихі сімейні вечори, де не було лікарень, записів, зради й чужих розрахунків. Ми сиділи втрьох, і я вперше за довгий час відчувала не порожнечу, а обережне тепло.

За тиждень мало відбутися перше засідання щодо розлучення. Я знала, що попереду ще будуть неприємні розмови, папери, запитання, погляди знайомих. Але найтяжче вже лишилося позаду.

Напередодні я затрималася біля дзеркала. Подивилася на своє відображення уважно, майже з подивом. Обличчя було все ще трохи втомленим, очі — серйозними, але в них більше не стояв колишній біль.

Я усміхнулася. Спершу ледь помітно, потім упевненіше.

І вперше за довгі місяці мені здалося, що попереду справді може бути нове життя.