Він сказав зайве просто на нашу річницю, а за хвилину вже шкодував про свої слова

— Я розумію.

Цю сторінку довелося закрити без тієї крапки, яку мені хотілося поставити. Зате наслідки того вечора все одно наздогнали Назара й Ганну Степанівну.

Уже наступного дня батько скликав позачергове засідання керівництва компанії. Їх обох звільнили з формулюванням про поведінку, несумісну із займаними посадами. Батько не кричав, не погрожував, не влаштовував нових сцен. Він просто зробив так, що двері серйозних організацій у нашому місті для них зачинилися.

За тиждень після звільнення Назар прийшов до мене додому. Я відчинила двері, але не відступила, не запрошуючи його зайти.

— Олесю, давай поговоримо, — сказав він уже без колишньої зухвалості. — Не можна ж перекреслити все отак.

— Можна.

— Ми стільки років були поруч…

— Ти стільки років грав роль, — перебила я. — І робив це доволі переконливо. Але вистава закінчилася, Назаре. Завіса опустилася.

Він хотів сказати ще щось, але я зачинила двері раніше, ніж він устиг підібрати нові слова. І тільки тоді зрозуміла: в мені майже не лишилося ні злості, ні болю. Була втома. І величезне бажання нарешті перестати жити поруч із цим брудом.

Документи на розлучення вже були в адвоката. Назар телефонував, просив не доводити все до суду, запевняв, що можна домовитися тихо. Я не погоджувалася. Мені більше не потрібні були таємні домовленості, напівправда й чужі зручні версії. Все мало закінчитися законно й остаточно…