Він сказав зайве просто на нашу річницю, а за хвилину вже шкодував про свої слова

Ось він. Момент, заради якого ми з батьком збирали цей вечір по деталях.

Дивно, але болю майже не було. Було холодне, ясне полегшення. Я ледь помітно повернула голову до ведучого й кивнула.

Світло в залі згасло. На великому екрані, який усі вважали частиною святкової програми, з’явилося зернисте зображення лікарняної палати. Чорно-білий запис. Тьмяне світло, медичні прилади, моя нерухома постать на ліжку, трубки, дроти, датчики. У кутку стояла дата — три місяці тому.

Я пам’ятала, як батько вперше увімкнув мені цей запис. Це сталося невдовзі після мого повернення додому. Він довго ходив навколо та коло, все не наважувався, а потім сів поруч, поклав пульт на стіл і сказав:

— Пробач мені, доню. Я поставив спостереження, бо мав знати, як за тобою доглядають. Я не думав побачити таке.

Тоді в нього тремтіли руки. Тепер тремтіли вже руки в Назара.

На екрані двері палати прочинилися. Усередину зайшли двоє. Навіть у тьмяному зображенні їх неможливо було не впізнати: Назар і Ганна Степанівна.

— Тихіше, — прошепотіла вона на записі. — Раптом вона прийде до тями.

— Не прийде, — відповів він майже ліниво. — Лікарі самі сказали, що шансів майже немає.

У залі ніхто не рухався. Навіть ті, хто кілька хвилин тому усміхався й перемовлявся, тепер сиділи з розкритими від жаху очима.

На екрані Назар притягнув Ганну Степанівну до себе й поцілував. Жадібно, без сорому, поруч із моїм лікарняним ліжком, де я лежала між життям і смертю…