Він сказав зайве просто на нашу річницю, а за хвилину вже шкодував про свої слова

— Нічого. Просто залиш мене нарешті в спокої.

Його голос був грубим, майже злим. Я завмерла, а наступної миті помітила, як Ганна Степанівна поспіхом виходить із зали. Назар, кинувши на мене короткий роздратований погляд, рушив слідом.

Я почекала трохи й пішла за ними.

У коридорі було тихо. Музика долинала приглушено, ніби з іншого світу. Назар і Ганна Степанівна стояли біля стіни й говорили швидко, майже пошепки. За моєї появи обоє обірвали фразу.

— Цікаво, — сказала я спокійно. — Що ви тут обговорюєте?

— Нічого важливого, — Ганна Степанівна спробувала усміхнутися. — Робоче питання. Згадали дещо по звітах.

— На нашу річницю?

— Олесю, досить, — різко втрутився Назар. — Не влаштовуй сцен.

— Я? — перепитала я. — Це ти весь вечір поводишся так, ніби тебе силоміць сюди привели.

Ми повернулися до зали. Там уже лунав черговий тост батька, гості аплодували, ведучий спритно переводив увагу з одного столу на інший. Ганна Степанівна сіла на своє місце й більше не піднімала очей. Я помітила, що її пальці тремтять, коли вона бере келих.

Я підійшла до Назара ще раз.

— Поговори зі мною. Поясни, що відбувається.

— Не хочу.

— Але мені треба зрозуміти.

Він різко повернувся до мене, і в ту саму мить музика обірвалася. Ведучий, певно, збирався оголосити наступний номер, але не встиг. У залі повисла така тиша, що слова Назара прозвучали не просто голосно — вони вдарили по всіх одразу.

— Мене нудить від тебе з нашої першої ночі, — сказав він, дивлячись мені в обличчя. — Ти мені огидна. Відчепися.

На кілька секунд я перестала чути все довкола. Обличчя гостей розпливлися, світло люстр стало різким, колючим. Мама зблідла. Ганна Степанівна застигла з келихом біля губ. Назар стояв навпроти з виразом людини, яка нарешті скинула маску й навіть пишається цим.

Я повільно вдихнула…