Він сказав зайве просто на нашу річницю, а за хвилину вже шкодував про свої слова

— Усе складається краще, ніж можна було сподіватися, — промовив він, відриваючись від неї лише на мить. — Скоро нам не доведеться ховатися. Треба тільки почекати.

— А якщо вона все-таки виживе? — спитала Ганна Степанівна.

— Не виживе. Імовірність майже нульова. Все йде так, як мало піти. Ти ж знаєш, я рідко помиляюся в розрахунках.

Запис тривав. Вони говорили про те, як давно обманювали мене, як їхній роман почався ще до нашого весілля, як зручно було вдавати перед усіма. Обговорювали батькову компанію, мою частку, майбутнє, яке вже подумки поділили між собою. Час від часу на екрані з’являлися інші фрагменти: їхні зустрічі в лікарні, розмови біля мого ліжка, самовпевнені усмішки людей, які вважали себе недосяжними.

Я бачила, як батько стискає кулаки. Бачила, як мама притискає долоню до рота, ніби стримує крик. Бачила, як гості переводять погляди з екрана на Назара й назад.

Я натиснула кнопку. Відео зупинилося на кадрі, де Назар і Ганна Степанівна стояли в обіймах біля мого ліжка, а позаду мерехтів монітор із показниками мого життя.

Першою скрикнула мама.

— Господи… Назаре, як ти міг?

Вона рвонулася до нього, але батько втримав її за плечі. Ганна Степанівна схопилася й спробувала пройти до виходу, однак охорона, про яку завчасно подбав батько, спокійно перегородила їй дорогу.

У залі піднявся гул. Хтось устав, хтось почав шепотітися, хтось дістав телефон. Люди дивилися на екран, на мене, на Назара, і в цьому спільному шумі вже неможливо було сховати правду.

— Це не так, як виглядає, — видавив Назар, намагаючись повернути собі колишню впевненість. — Олесю, ти все зрозуміла неправильно.

— Неправильно? — я підійшла ближче. Кожен крок відгукувався в грудях рівним, глухим ударом. — Тобто ви не обговорювали мою частку, поки я лежала без тями? Не будували плани на моє місце в житті? Не цілувалися біля мого ліжка, вважаючи, що я вже не повернуся?