Він сміявся з моєї «наївності», аж поки разом зі свекрухою не зайшов у під’їзд

Увесь наступний тиждень Олена грала роль дружини, яка нічого не зрозуміла. Вона смажила котлети, ставила перед Богданом тарілку, кивала, коли він із показною поважністю розповідав про «великий проєкт» і майбутній прибуток, і жодного разу не поверталася до зниклих грошей. Богдан розквітав на очах. Він ходив по квартирі павичем, тільки пір’я бракувало, і тішився власною хитрістю.

Увечері Олена чула, як він шепочеться з матір’ю телефоном. Обговорював страховку, килимки, зимову гуму, якісь додаткові чохли. Мирослава Степанівна на тому кінці дроту, судячи з інтонацій Богдана, вже подумки в’їжджала в дачне селище на новій машині й приймала заздрісні погляди сусідок як заслужену данину.

У суботу Богдан схопився ще затемна. На запитання Олени буркнув щось про термінову зустріч із партнерами й вислизнув із квартири, ледь устигнувши застебнути куртку. Вона нічого не сказала. Просто зварила каву в турці, перелила її в улюблену важку чашку й стала біля кухонного вікна. Із другого поверху двір було видно весь: облуплені лавки, старі тополі, тісну парковку, де машини стояли так близько, ніби теж сварилися між собою.

Ближче до полудня у двір вкотився щось вогненно-червоне й величезне. Новий кросовер блищав на сонці так, що очам було боляче. Хромована решітка скалилася, мов самовдоволена усмішка, кузов переливався лаком, а розміри дозволяли йому зайняти майже два місця одразу. Богдан вискочив із водійських дверцят сяйливий, наче особисто винайшов двигун внутрішнього згоряння.

Він обійшов машину кругом, ляснув долонею по капоту, потім розчинив пасажирські дверцята. Із салону почала вибиратися Мирослава Степанівна. Спершу показався ортопедичний черевик, потім край спідниці в квітах, далі сумка, папка з документами і, нарешті, сама винуватиця урочистості. Вона кректала, охала, але папку притискала до грудей так міцно, ніби в ній лежало свідоцтво на корону.

День видався тихий. У старому дворі звук підіймався до вікон майже без перешкод.

— Ну як тобі, мам? Машина — звір? — вдоволено басив Богдан, зачиняючи дверцята.

— Ой, Богданчику, синочку, це ж подарунок царський! — Мирослава Степанівна погладила капот із ніжністю, якої зазвичай удостоюється рідкісна коштовність. — Тільки твоя Олена не вибухне? Гроші ж ви, здається, разом збирали.

Богдан махнув рукою так, ніби відганяв надокучливого комара.

— Та вона проста, мамо. Я їй наплів про справу, про вкладення, вона й проковтнула. Навіть толком не спитала, куди сума поділася. Сидить собі, вечері готує, чекає, коли я розбагатію…