Він сміявся з моєї «наївності», аж поки разом зі свекрухою не зайшов у під’їзд

Наступного ранку Олена сиділа в кабінеті Лесі Мельник, своєї інститутської подруги. Леся давно займалася розлученнями, поділом майна й тими сімейними війнами, де люди спершу клянуться у вічному коханні, а потім сперечаються через виделку, табуретку й старий пилосос. Зовні вона була тонка, майже крихка, з вузькими окулярами й гострим підборіддям, але в суді перетворювалася на істоту зовсім іншого порядку: спокійну, точну, безжальну.

— Зняв через касу, — промовила Леся, перебираючи роздруковані виписки. — Усю суму. Три мільйони, без залишку. А тепер дивися, що в нас тут спливло.

Вона повернула до Олени монітор. На екрані була сторінка Мирослави Степанівни, матері Богдана: жінки шістдесяти років, власниці брів, ніби намальованих нетверезим архітектором, і характеру, яким можна було б укладати асфальт. Серед її нових підписок красувалася сторінка офіційного дилера автомобілів.

Олена не здивувалася так сильно, як мала б. Радше в голові із сухим тріском стали на місце останні деталі. Мирослава Степанівна весь останній рік страждала голосно, театрально й щодня. Їй було «неможливо» їздити на заміську ділянку з розсадою електричкою, «принизливо» тягти сумки до автобуса, «образливо» дивитися, як сусідки прикочують до своїх грядок машинами з кондиціонерами. Вона годинами пиляла сина: мовляв, у всіх матері як матері, а вона, заслужена жінка, відра тягає сама.

— Він купив їй машину, — сказала Олена без питальної інтонації. — На наші заощадження.

— Саме так, — Леся відкинулася в кріслі. — І, знаючи твого домашнього генія, оформив усе на маму. Щоб під час розлучення ти, боронь Боже, не претендувала на половину цієї блискучої колимаги. Він же певен, що якщо папірець не на ньому, то все сховано в надійному сейфі.

Олена криво всміхнулася. Найболючішим було навіть не те, що гроші зникли. Гіршою виявилася його впевненість: він справді вважав її зручним додатком до плити, тихою жінкою, яка повірить у «прибутковий проєкт», зітхне й піде чистити картоплю.

— Що можна зробити? — спитала вона.

— Подавати позов, — Леся відразу стала діловою. — Спільні кошти витрачені одним із подружжя без згоди другого на майно для третьої особи. Машину ми забирати не будемо, ще бракувало возитися з цим червоним сараєм. Ми стягнемо твою половину з тієї, хто отримала вигоду. Півтора мільйона плюс витрати. Нехай насолоджується комфортом, раз так хотіла.

Олена мовчки кивнула. У грудях уже не пекло, там ставало холодно й рівно.

— Але спершу, — Леся постукала нігтем по виписці, — дай їм розслабитися. Нехай повірять, що все минуло гладко. Самовпевнені люди особливо охоче самі лишають сліди…