Він урятував маленьке вовченя, а невдовзі опинився перед зграєю, яка повелася зовсім не так, як очікували люди

Коли день почав хилитися до вечора, Остап повернувся до хатини майже з порожньою аптечкою: частину бинтів і марлі він залишив біля струмка, не знаючи, чи стануть вони вовчиці в пригоді. Він не знав, чи скористалася вовчиця бинтами так, як це зробила б людина, але був певен: вона зрозуміла головне. Допомога не несла пастки. Принаймні не від нього.

Біля ґанку він затримався. Захід просочувався крізь ліс мідним світлом, підсвічував стовбури, перетворював мокрий сніг на тьмяне золото. Між деревами стояла вовчиця. Одна. Без зграї, без вовченяти, без гарчання.

Вона дивилася просто на Остапа. Не як звір на загрозу і не як здобич на мисливця. У цьому погляді були втома, біль і дивне визнання: він лишається чужим, але більше не є ворогом. Між ними не було ні приручення, ні обіцянки, ні тієї сентиментальної близькості, яку люди люблять приписувати диким звірам. Було лише коротке мовчазне погодження: сьогодні вони обоє обрали не напад. Остап не зробив жодного руху. Він лише опустив голову у ледь помітному кивку.

Вовчиця постояла ще трохи, потім розвернулася й пішла в тіні. Її біла спина розчинилася серед стовбурів так швидко, ніби її ніколи й не було.

Наступний ранок почався дзвоном крапелі. Сонце визирнуло бліде, холодне, але все ж наполегливе. Лід на калюжах потріскував, вода збиралася в тонкі струмочки й бігла між корінням. Остап вийшов раніше, ніж звичайно. За ніч тривога не зникла, навпаки, стала густішою. Десь поруч ходили люди, яким тут не місце.

Він узяв рюкзак, ніж, бінокль, рацію й попрямував у бік струмка, а звідти — глибше, до старих ялинових заростей. Під снігом проступала мокра земля, чоботи грузли, гілки чіплялися за рукави. Остап ішов повільніше, ніж зазвичай, не тому що боявся, а тому що тепер кожен слід міг виявитися важливим: зламана гілка, надто рівна вм’ятина в снігу, чужий запах тютюну у вологому повітрі. На перший погляд усе було спокійно, але цей спокій нагадував тонку кригу над глибокою водою.

Недалеко від узлісся Остап помітив вм’ятину в снігу. Присів. Це був відбиток підбора — широкий, глибокий, свіжий. Людина йшла швидко, майже зриваючись на біг. Нічна паморозь лягла по краях сліду, але не встигла сховати його. Отже, пройшов недавно: вночі або на світанку.

Остап підвівся й пішов слідом. За кілька десятків кроків у кущах майнув металевий блиск. Він розсунув гілля й завмер.

У снігу лежав капкан. Старий, важкий, з іржавими зубцями, але пружина була нова, сильна, змащена. Такі ставили не на дрібну здобич. Такі лишали на хижака, і смерть у них приходила не відразу. Остап обережно присів, оглянув механізм. Поруч відбилася вовча лапа, далі виднілася тонка червона смуга.

Кров була свіжа. Не та, що підсохла на боці вовчиці. Інша.

— Прокляття, — глухо видихнув він.

Він знешкодив капкан, затиснувши механізм ножем і закріпивши розкриті дуги гілкою. Потім підвівся, відчуваючи, як злість витісняє холод. Перед очима постала лапа вовчиці зі смугою засохлої крові, і Остапові стало ясно: та рана була не поодинокою бідою, а частиною чужого задуму. Мисливці повернулися. І прийшли не випадково…