Він урятував маленьке вовченя, а невдовзі опинився перед зграєю, яка повелася зовсім не так, як очікували люди

Сліди вели далі. У ялиннику Остап знайшов місце недавньої стоянки: притоптаний сніг, сірий попіл маленького багаття, недопалки, прим’ята трава під навісом із лапнику. Усе було зібрано нашвидкуруч, без акуратності справжнього обхідника, але досить уміло, щоб випадкова людина пройшла повз і нічого не помітила. На кущі висів уривок щільної сірої тканини. Він узяв його двома пальцями й одразу впізнав матеріал.

Таку куртку носив Роман Гнатюк. Чоловік років сорока, колишній військовий, кремезний, із квадратним обличчям, короткою сивуватою стрижкою й легкою кульгавістю, яку дістав після давніх бойових подій. Подейкували, що в одному з останніх боїв він утратив двох товаришів і відтоді став іще мовчазнішим. Роман рідко говорив зайве, тримався осторонь, але з Тарасом Климчуком сходився легко: обидва були різкі, обидва не любили заборон, обидва вважали, що ліс належить тим, хто вміє тримати зброю.

Якщо поруч із Тарасом був Роман, усе ставало небезпечнішим. Один міг діяти зі злості, другий — із холодної звички до ризику. Остап стиснув уривок тканини в кулаці й пішов далі, вже не сумніваючись, що натрапив не на випадковий слід. Тут не просто пройшла людина зі зброєю. Тут хтось готував пастку, вибирав місце, вичікував і повертався, поки зграя не опинилася надто близько.

Опівдні сонце піднялося вище, але тепліше не стало. Сніг осідав важкими пластами, відкриваючи чорні плями землі. Біля коріння старої берези Остап побачив іще одну картину: великий вовчий слід, поруч глибокий відбиток черевика, а довкола — збитий сніг, ніби тут хтось виривався із захвату. На сучку висів клапоть білої шерсті. Не брудно-сірої, не бурої — майже сріблястої.

Остап похолов. Це був слід зграї. Можливо, поранений не один звір.

Він пришвидшив крок до яру, де навесні завжди тримався щільний туман. І тут ліс розірвав постріл. Один — глухий, різкий, що вдарив по стовбурах. Остап завмер. За секунду у відповідь долинув тонкий, знайомий писк.

Із кущів вилетів білий клубочок. Вовченя мчало туди, звідки пролунав постріл, ковзаючи по мокрому снігу, не розбираючи дороги.

— Стій! — крикнув Остап.

Але маля вже зникло між деревами. Остап рвонув за ним, відчуваючи, як серце починає калатати в горлі. Якщо вовченя біжить на постріл, значить, там його мати…