Він урятував маленьке вовченя, а невдовзі опинився перед зграєю, яка повелася зовсім не так, як очікували люди

Остап стягнув рукавиці зубами, кинув їх на сніг і ступив у воду.

Холод ударив так різко, ніби в тіло встромилися сотні голок. Ноги відразу звело, подих урвався, але Остап уже не міг відступити. Під чобітьми ламалася тонка крига, потік штовхав у коліна, каламутна вода била в стегна, намагаючись збити його з рівноваги. Якоїсь миті носок чобота пішов у промоїну, і він ледь не гепнувся всім тілом у струмок; довелося розпростерти руки, вловити рівновагу й змусити себе рухатися далі. Він просувався повільно, виставивши руки, відчуваючи, як пальці дерев’яніють із кожним кроком.

Вовченя пискнуло, коли людина наблизилася. Не загарчало, не спробувало вкусити — тільки вчепилося в його рукав, ніби схопилося за останню гілку над прірвою. Остап підхопив мокре тільце під живіт, притис до грудей і розвернувся до берега. Зворотний шлях виявився важчим: крижини ковзали під ногами, потік тягнув назад, а вовченя тремтіло так сильно, що це тремтіння передавалося людині крізь товсту тканину куртки.

Коли Остап вибрався на сніг, повітря обпекло легені. Він упав на одне коліно, прикриваючи звірятко полою куртки, і кілька секунд не міг нічого, окрім як дихати. Вода стікала з рукавів, пальці не відчували шерсті, але він однаково тримав маля міцно й дбайливо. Вовченя було зовсім мале — не старше трьох місяців. На одній лапі темнів свіжий поріз, шерсть на боці змерзлася дрібними крижинами, а з горла виривалося тихе, майже беззвучне скавчання. Остап обережно провів долонею по мокрій спині.

— Ну все, живий. Тепер тільки не сіпайся, — сказав він тихо.

І саме тоді ліс відповів не крапанням і не вітром. Спершу праворуч, за темними стовбурами, піднялося низьке гарчання. Потім друге — ліворуч. Потім третє, глибше й ближче. Остап повільно підвів голову й побачив, як із туману одна за одною виходять білі тіні…