Він урятував маленьке вовченя, а невдовзі опинився перед зграєю, яка повелася зовсім не так, як очікували люди

Вовки з’являлися без поспіху, але в цій неквапності було більше загрози, ніж у стрибку. Спершу один силует завмер між соснами, потім поруч із ним виступили ще два, далі з сірої імли проступила ціла лінія білих тіл. Їхня шерсть зливалася з рештками снігу, тільки очі горіли — жовті, насторожені, холодні. Вуха були притиснуті, голови опущені, лапи ступали безшумно, ніби землю під ними встелили повстю.

Остап не ворухнувся. Він розумів: будь-який різкий рух зараз може стати останнім. У руках у нього тремтіло врятоване дитинча, а довкола збиралася зграя. Не випадковий звір на стежці, не самотній хижак, а злагоджена, сувора сила лісу.

Із глибини вийшла вовчиця. Остап одразу зрозумів, що це мати. Вона була великою, майже сріблястою в холодному світлі, з густим коміром на шиї та бурштиновими очима, в яких палали не лише лють, а й болісна тривога. На правому боці, під лопаткою, темніла рана. Кров устигла підсохнути по краях, але шерсть довкола злиплася, і кожен крок вовчиці віддавався тремтінням у напружених м’язах.

Вона зупинилася за кілька кроків. Гарчання не було — тільки хрипке дихання й нерухомий погляд, прикутий до вовченяти. Малюк у руках Остапа раптом перестав скавчати. Він зіщулився, уткнувшись мордочкою в тканину, але всім тілом потягнувся до матері.

— Тихо, — прошепотів Остап, не знаючи, до кого звертається. — Тихо, я його не скривджу.

Зграя повільно стискала кільце. Молодий худий самець із рваним вухом тримався ближче за інших; його морда здавалася гострішою, погляд — жорсткішим. Він не гарчав голосно, але напруга в його поставі говорила ясніше за будь-який звук: ще крок — і він кинеться першим.

Вовчиця зробила рух уперед. Остап відчув, як страх проходить хребтом крижаною смугою. Але вона не стрибнула. Вона витягнула шию, ніби намагалася вловити запах дитинчати крізь запах людини, води й диму, що в’ївся в стару куртку. Остап бачив, як здригнулися її вуса, як ледь ворухнулися губи над іклами, як уся зграя за її спиною ніби нахилилася вперед разом із нею. Зараз вирішувалося не те, чи повірить звір людині; зараз вирішувалося, чи залишиться людина живою після власного милосердя…