Він віз хліб у район і зупинився через дівчинку на узбіччі. Назад на тому самому повороті на нього вже чекали

За мостом Олег зупинив колону й відчинив задні двері. На голій металевій підлозі між порожніми лотками сиділи п’ятеро дітей. Дев’ятирічна Олеся була в одному валянку й довгій чоловічій сорочці. Восьмирічний Сашко вчепився в неї обома руками. Кирило притискав до грудей мішок, який устиг забрати з кімнати, Артем дивився в підлогу. Богдан вмостився окремо біля перегородки, повернувшись до всіх спиною.

Шостим лежав Максим. Дмитро підклав йому під голову згорнуту тілогрійку. Олег зняв свою теплу куртку й накрив нею Олесю разом із Сашком.

— Потерпіть двадцять хвилин. У кабіні пічка працює, скоро нагріється й кузов.

Кирило спитав, чи дадуть їм поїсти. Олег пообіцяв, що обов’язково дадуть, і зачинив двері. На клямку замикати не став. Він подумав про зовнішній гачок на дитячій кімнаті й не зміг змусити себе засунути навіть звичайний автомобільний засув.

Не доїжджаючи до села, він знову зупинився й сам заліз у кузов. Стояти на землі й говорити зверху вниз зараз було не можна.

— Мене звати Олег Петрович. Я розвожу хліб. Ми їдемо в районний центр, там тепло і є лікар. Без мене вас більше ніхто нікуди не повезе.

Діти слухали мовчки. Але коли він спитав, чи хочуть вони їсти, всі заворушилися. Під лавкою зберігалися пом’яті під час завантаження булки, які зазвичай віддавали сторожеві або дворовим собакам. Після вчорашнього рейсу лишилося чотирнадцять. Олег роздав їх дітям.

Вони їли швидко, майже не жуючи. Олеся розламала булку й половину сховала під сорочку. Олег сказав, що їжа ще буде, а зараз можна не відкладати. Дівчинка недовірливо подивилася, але все-таки дістала хліб.

Богдан від своєї порції відмовився. Олег не став умовляти. Поклав булку поруч на підлогу й відійшов до дверей. Коли за хвилину озирнувся, хліб зник.

Ніхто не спитав, чи можна вийти з кузова, коли машина зупиниться. Діти звикли, що двері відчиняють тільки дорослі й що будь-яке запитання може виявитися неправильним. Кирило й далі обіймав мішок, хоч усередині лежали лише сорочка й шкарпетки. Сашко стежив за дверними стулками, Олеся тримала його так міцно, ніби відповідала за молодшого. Олег повторив маршрут іще раз: спершу поліція й лікар, потім шукатимуть родичів. Він уникав слова «притулок», помітивши, як Соня відреагувала на нього вранці. Обіцяти, що всіх одразу відпустять додому, теж було не можна. Тому він говорив тільки про найближчі двадцять хвилин — про тепло, чай і про те, що жодні двері не будуть замкнені зовні.

У цей час Ірина сиділа на темній кухні. Після від’їзду чоловіка вона замкнула обидва замки, але лягти не змогла. Близько п’ятої вийшла Соня. Вони мовчали майже сорок хвилин, поки дівчинка не спитала, що буде, якщо Олег не повернеться.

Ірина не стала давати порожніх обіцянок. Сказала чесно, що не знає. Соня кивнула: саме такої відповіді вона чекала від дорослого, який не вважає її малою.

О шостій закипів чайник. О пів на сьому Ірина розбудила Марину й веліла збиратися до бабусі. Донька почала жалітися, що не хоче їхати в четвер, і мати вперше за місяць різко на неї гримнула.

За чверть до сьомої Соня раптом згадала про Олесю. Та боялася темряви й під час посадки в чужу машину неодмінно починала кричати. Їй треба було сказати, що поїздка ненадовго. Ірина обійшла стіл, сіла поруч, але не стала обіймати. Тільки поклала розкриту долоню на стіл. Соня довго дивилася, потім накрила її своєю рукою.

Саме тієї миті з ранкового туману назустріч хлібовозу здалися фари двох службових машин…