Він віз хліб у район і зупинився через дівчинку на узбіччі. Назад на тому самому повороті на нього вже чекали

Ольга Сергіївна провела в місті дев’ять днів. Уранці йшла до Максима в лікарню, вдень сиділа в кабінетах, збирала довідки й відповідала на запитання. Їй доводилося підтверджувати спорідненість, пояснювати багаторічну сварку із сестрою й доводити, що вона здатна забрати двох підлітків. Щовечора дві привезені сумки лишалися нерозпакованими: поїхати раніше оформлення вона не збиралася.

Соня спершу трималася насторожено. Пам’ятала тітку за давніми зустрічами, але чотири роки для одинадцятирічної дитини — майже половина свідомого життя. Ольга Сергіївна не вимагала негайної близькості. Приносила знайомі фотографії, розповідала тільки те, про що дівчинка сама питала, і терпляче чекала.

Максим теж не погоджувався ні на що з першого разу. Він уже одного разу повірив незнайомому дорослому, який обіцяв прихисток і роботу. Тепер будь-яку добру пропозицію перевіряв мовчанням. Тітка не ображалася. Сиділа біля ліжка, поки він проходив процедури, і допомагала розбирати папери для переведення в обласну клініку.

Операцію зробили там само, в області. Кістку довелося виправляти й складати заново. Лікар попередив, що невелика кульгавість, імовірно, лишиться, але Максим зможе ходити самостійно. Для нього після тижнів у льосі ці слова звучали не як поганий прогноз, а як повернена можливість самому вибирати дорогу.

Долю решти п’ятьох з’ясовували до грудня. У Кирила знайшлася бабуся в іншій області. Родичка Сашка майже два роки вважала його загиблим і забрала до себе, щойно оформила документи. В Артема теж відшукалася бабуся, яка жила в іншому місті.

Походження Олесі встановити не вдалося. Дівчинка не знала прізвища, не пам’ятала рідного міста й могла назвати лише уривки чужих імен. У її справі в графі про місце народження довго стояв прочерк. Її влаштували до обласного дитячого будинку.

Туди ж відправили Богдана. Його мати була жива, але давно позбавлена батьківських прав, повертатися йому було нікуди. Через участь підлітка в дорожніх засідках обговорювали суворішу установу. Коваленко наполіг, щоб у матеріалах окремо врахували вік, примус і повні добровільні свідчення. У результаті Богдан лишився у звичайному дитячому будинку разом з Олесею.

Дізнавшись про це, Ірина щороку збирала дві однаково великі посилки до зимових свят — на два прізвища. Так тривало три роки. В одну коробку вона не клала нічого такого, чого не було в другій: ні зайвої шоколадки, ні тепліших шкарпеток. Марина допомагала підписувати листівки, але ніколи не питала, чи дадуть діти відповідь. Важливим був не лист, а певність, що про них пам’ятають.

Олег стежив і за Степаном. Він довго відкладав зустріч, не знаючи, що зможе сказати людині, яка пів року допомагала злочинцям, а потім за одну ніч урятувала дітей і видала всіх спільників. У лютому водій усе ж поїхав до обласного слідчого ізолятора…