Він віз хліб у район і зупинився через дівчинку на узбіччі. Назад на тому самому повороті на нього вже чекали

Інспекторка приїхала в п’ятницю. Це була немолода жінка в окулярах, із двома товстими папками. Вона працювала швидко й без зайвих слів: огляди, опитування, акти, запити. За один день треба було оформити документи на п’ятьох дітей і на Максима, який лишався в лікарні.

Коли Соню запросили до кабінету, вона повторила той самий рух, що й під час першої зустрічі з Коваленком: відійшла до дверей і стала спиною до одвірка. Інспекторка й далі писала й спокійно пояснила, що силоміць нікого не вивозить. Дітей розмістять там, де їх нагодують і лікуватимуть, а служба займеться пошуком родичів. Іншого безпечного варіанту поки не існувало.

— Якщо знайдете рідних, віддасте їм? — спитала Соня.

— Якщо вони зможуть і матимуть право вас забрати — так.

Дівчинка подивилася на Олега. Він стояв біля вікна. Обіцяти, що незнайома тітка знайдеться, приїде й одразу забере обох, він не міг. Брехати при інспекторці теж не хотів.

— Я поїду, — вирішила Соня.

Інспекторка підвела очі й запропонувала сісти для підпису. Але дівчинка лишилася біля дверей.

— Ви потім по мене приїдете?

Запитання було адресоване Олегові.

— Приїду.

— І до Максима ходитимете?

— Ходитиму.

Ірина взяла на роботі два дні за власний рахунок і поїхала разом із Сонею в обласний центр. Додому повернулася тільки ввечері в неділю. Усю зворотну дорогу в автобусі вона плакала, хоч багато років не дозволяла собі цього навіть за найтяжчих обставин. Уперше за кілька днів їй не треба було триматися заради дівчинки й удавати впевненість.

Записане на останній сторінці шкільного зошита прізвище відразу потрапило в запити. Працівники шукали Ольгу Сергіївну — сестру померлої матері, жінку з фабрики на названій Сонею вулиці. Відомості виглядали ненадійно: ні номера будинку, ні точного місця роботи, тільки ім’я, вулиця й кіт Рудик. Але в маленькій квартирі Кравченків ніхто не сміявся з останньої деталі. Іноді дитина запам’ятовує не номер, а єдину живу істоту в чужому домі.

Відповідь прийшла за два тижні. Ольгу Сергіївну знайшли. Вона справді працювала на трикотажній фабриці й жила там, де пам’ятала племінниця. Вісім місяців жінка нічого не знала про смерть сестри й зникнення дітей. Вони посварилися ще кілька років тому, перестали листуватися, а після переїзду зв’язок остаточно обірвався.

Дізнавшись про Соню й Максима, тітка не стала обмежуватися листом. За чотири тижні, наприкінці листопада, вона зійшла з поїзда з двома важкими сумками й старою фотографією сестри, яку зберігала в паспорті. До того дня дівчинка чекала на кожні нові двері й кожен дзвінок, не дозволяючи собі заздалегідь повірити, що знайдена родичка справді приїде…