Він вважав мене безпорадною й бідною, аж поки моє зникнення не змусило його панікувати

Двері спальні відчинилися майже беззвучно. Мар’яна різко підвела голову, та замість Романа побачила двох людей у темній медичній формі. На них не було яскравих білих халатів, які могли б привернути увагу сусідів або камер охорони. Вони рухалися швидко, спокійно, з тією впевненістю, що з’являється лише в людей, звиклих працювати в кризових ситуаціях. Слідом увійшла Галина Остапенко — жінка трохи за п’ятдесят, у строгому костюмі, із зібраним волоссям і обличчям, на якому ділова витримка тепер ледь стримувала тривогу.

— Пані Мар’яно, — тихо сказала вона, підійшовши ближче.

— Я готова, — відповіла Мар’яна. Голос був слабкий, але в ньому вже звучав наказ.

Галина коротко кивнула бригаді.

— Обережно. Портативні ноші.

Медики розклали легку складну конструкцію поруч із ліжком і допомогли Мар’яні лягти. Один із них перевірив температуру, інший уже готував ін’єкцію.

— Ми введемо препарат, щоб знизити жар на час дороги, — спокійно пояснив лікар. — Потім у клініці займемося причиною.

Мар’яна кивнула. Укол був майже непомітний. За кілька хвилин у кров ніби просочилася прохолода, запаморочення стало менш жорстоким, але слабкість нікуди не зникла. Коли її підняли, вона востаннє глянула на стелю спальні. Цю кімнату вона облаштовувала сама. Добирала тканини, світильники, відтінок стін. Тут вона колись засинала поруч із людиною, якій вірила. Тут же він перетворився на чужого, злого й дріб’язкового чоловіка.

Її винесли через вітальню. Світло було приглушене, дзеркальні поверхні меблів відбивали рух темних постатей. На стіні висіла весільна фотографія: Мар’яна й Роман усміхалися, притиснувшись одне до одного, молоді, довірливі, ще не знаючи, як далеко може зайти людська пиха. На знімку Роман дивився на неї з любов’ю. Тепер ця фотографія здавалася насмішкою.

Мар’яна не попросила зняти фотографію. Не тому, що хотіла зберегти її, а тому, що розуміла: цей дім більше не потребує її поспішних жестів. Нехай усе лишиться таким, яким Роман хотів володіти. Нехай він увійде вранці й побачить не зламану жінку, а порожнечу, де вона була. Іноді тиша говорить голосніше за скандал.

— Нічого не брати, — прошепотіла Мар’яна.

— Нам звідси нічого не потрібно, — відповіла Галина так твердо, ніби зачиняла не двері, а цілу епоху.

На подвір’ї не було звичайної швидкої. Біля воріт стояв чорний медичний фургон представницького класу, зовні схожий на закриту машину охорони. Усередині він був оснащений як реанімаційна палата: монітори, кисень, крапельниці, акуратно закріплені прилади. Мар’яну перенесли туди, під’єднали датчики, поставили крапельницю. Лікар насупився, побачивши показники.

— Температура небезпечна. Інфекція серйозна, але стан контрольований. Треба швидко доставити її в клініку.

Галина сіла поруч і взяла Мар’яну за руку не як підлегла, а як людина, яка надто давно бачила, скільки болю та ховала під спокоєм.

— Усе готово. Палата найвищої категорії, окремий вхід, фахівці чекають.

Мар’яна заплющила очі. Машина м’яко рушила, виїжджаючи з двору. А тієї ж години, високо в панорамних апартаментах ділового кварталу, Роман наливав шампанське Вероніці Савчук. Молода, доглянута, вродлива, вона сиділа на дивані в шовковому халаті й дивилася на нього так, як він любив: захоплено, жадібно, впевнено.

— То завтра ми станемо господарями того дому? — спитала вона, проводячи пальцем по краю келиха.

— Авжеж, — самовдоволено відповів Роман. — Я вигнав її. Вона навіть сперечатися не насмілиться. Їй нікуди йти, у неї нічого немає. Завтра поміняю замки, а післязавтра почнемо переробляти спальню.

Вероніка засміялася.

— Нарешті в мене буде справжній дім, а не просто краєвид із вікна.

Роман підняв келих.

— За наше нове життя.

Його старий телефон лежав екраном донизу, звук був вимкнений. Він не хотів чути слабкий голос жінки, яку щойно викинув зі свого життя. У медичному фургоні Мар’яна вже отримувала допомогу, а Роман святкував перемогу, не розуміючи, що п’є за власну поразку…