Він знайшов наречену в лісі ледь живою… А її перші слова викрили страшну таємницю

У цю мить знову задзвонив телефон Дарини. На екрані висвітилося ім’я Назара. Тарас кивнув: відповідай. Вона ввімкнула гучний зв’язок.

— Дарино, слава Богу, ти взяла, — голос Назара був захриплий, ніби він довго кричав. — Я поговорив із нею.

— Що сталося?

— Я змусив її дивитися мені в очі. Спитав про ту ніч. Вона… вона не заперечувала.

Дарина зблідла.

— Що вона сказала?

— Що зробила це заради мене. Заради сім’ї. Щоб я не зробив помилки, яку потім не виправиш. Дарино, я не знав. Клянуся, я нічого не знав.

Тарас і Дарина перезирнулися.

— Я їду до вас, — вів далі Назар. — Зараз. Мені байдуже, що скаже батько. Мені треба тебе побачити.

Дарина заплющила очі.

— Приїжджай. Але мені теж треба сказати тобі правду. Не телефоном.

— Про Марка? — раптом спитав Назар.

У кімнаті стало так тихо, що чути було, як тріснула вуглина в печі.

— Ти знаєш?

— Дізнався сьогодні. Годину тому. Чув, як мати кричала на батька в кабінеті. Вона знала про Марка. І про дитину. Я все одно їду. Чекай.

Зв’язок урвався. Тарас вийшов на ґанок і сів на стару сходинку. Небо над лісом було чисте, майже ніжне, і від цього тривога здавалася ще важчою. За кілька годин щось у цій історії мало зламатися остаточно.

Ранок зустрів їх незвичною нерухомістю. Коли Тарас вийшов о шостій, біля воріт стояв знайомий джип. Назар спав за кермом, лоб притуливши до скла, на якому зсередини виступив туман. Він приїхав уночі й так і не зайшов.

Тарас постукав по склу. Назар здригнувся, підвів голову. Обличчя сіре, змарніле, погляд порожній.

— Заходь.

У будинку пахло свіжим чаєм. Дарина вже сиділа в спільній кімнаті. Коли Назар увійшов, вони довго дивилися одне на одного. Двоє молодих людей, чиє життя за кілька днів перетворилося на руїни, стояли серед чужого дерев’яного дому й не знали, з якої правди починати.

Дарина першою зробила крок. Обійняла його міцно, майже відчайдушно. Назар спершу стояв нерухомо, руки висіли вздовж тіла. Потім він ніби зламався, судомно видихнув і обійняв її у відповідь, уткнувшись обличчям у її плече. Тарас тихо пішов на кухню.

За пів години вони сиділи за столом. Перед кожним стояв кухоль, до якого ніхто не торкався. Сонце підіймалося над верхівками дерев, і в його променях кружляв пил.

Дарина розповіла все. Про Марка, про хворобу, про вагітність, про той єдиний лист, який вона надіслала йому вже після пропозиції Назара. Говорила чесно, не намагаючись виставити себе правою. Назар слухав мовчки. Обличчя його було закрите, тільки жовна іноді здригалися під шкірою.

— Чому ти не сказала до кінця? — спитав він нарешті. — Я знав, що Марко був. Знав про хворобу. Але не знав, що він живий і що ти йому писала.

— Я написала один раз. Спитала, чи маю право вийти за тебе. Він відповів, що так. Що хоче, аби я була щаслива. Що якщо видужає, знайде мене й попросить пробачення, але чекати на нього я не повинна.

— Він знає про дитину?

— Так.

— І що сказав?

— Що я маю ростити дитину там, де їй буде спокійно. Що зараз він сам не може бути батьком.

Назар опустив голову. Мовчання тривало довго.

— Я не злюся, — сказав він нарешті.

Дарина звела на нього очі.

— Тобі боляче.

— Болить. Але це не те саме.

Тарас кашлянув, повертаючи їх до головного.

— Зараз важливіша Оксана. Дарина чула, як вона сказала: «Я вже одного разу так робила». Згадай, Назаре. Була раніше дівчина, яка заважала твоїй матері?

Назар хотів заперечити відразу, але завмер. Його обличчя повільно змінилося.

— Три роки тому була Ярина, — вимовив він тихо. — Ярина Савчук. Ми зустрічалися недовго, але вже говорили серйозно. Потім вона зникла. Мати сказала, що Ярина подзвонила їй, плакала, зізналася, що знайшла іншого й їде далеко. Я намагався додзвонитися — номер заблокований. Більше я її не бачив.

Тарас одразу набрав Василя.

— Перевір людину. Ярина Савчук. На момент зникнення двадцять два. Із сусіднього містечка.

Чекали десять хвилин. Тарас стояв біля вікна, Дарина сиділа, склавши руки на колінах, Назар ходив від дверей до столу й назад. Коли телефон завібрував, усі троє здригнулися.

— Тарасе, — сказав Василь тихо. — Савчук Ярина Павлівна числиться зниклою безвісти вже три роки. Заяву подала мати. Слідів від’їзду немає. Ні в квитках, ні в облікових списках, ніде. Гроші з картки зняті в день зникнення, далі порожньо. Справа висить глухо.

Назар різко вийшов надвір, не сказавши ні слова. Дарина подивилася йому вслід.

— Він справді не знав?

— Не знав, — відповів Тарас. — Його берегли. Або берегли себе від його запитань.

Вони вийшли слідом. Назар стояв біля мотоцикла, стиснувши голову руками.

— Що мені робити? — спитав він глухо.

— Чекати, — сказав Тарас.

— Чого?

— Будь-якого руху. Ми зачепили те, чого вона боїться найдужче…