Він знайшов наречену в лісі ледь живою… А її перші слова викрили страшну таємницю

— Тарасе, слухай уважно. За недопалком є слина, помада. Нам було з чим порівняти. Оксана Гриценко кілька років тому здавала біоматеріал як свідок у справі про напад на їхню садибу.

— Збіглося?

— Повністю. Це її сигарета. Вона була там, де ти знайшов Дарину.

Тарас поклав телефон і подивився на дівчину.

— Доказ є.

— Який?

— Такий, від якого не відмахнешся просто словами.

Дарина заплющила очі. На її обличчі не було полегшення. Тільки втома людини, яка зрозуміла, що правда тепер почне боліти дужче.

Наступного ранку Василь подзвонив сам, злий до хрипоти. Юрист Гриценків уже дізнався про експертизу й заявив: знайдений через добу після подій недопалок нічого не доводить. Оксана нібито часто гуляла в тих місцях. Доказ спірний, захист його рознесе.

— Вони все знають, — сказав Василь. — Хтось із відділу злив. У Семена руки довгі.

— Варвара?

— Офіційно вона нічого не писала. Захистити я її не можу.

Тарас одразу набрав Варвару. Довгі гудки пішли в порожнечу. Жінка не відповідала. За двадцять хвилин він уже був біля її дому. Віконниці зачинені, на подвір’ї порожньо. Сусіди пошепки сказали: поїхала рано-вранці до сестри у велике місто. На місяць.

Тарас стояв біля хвіртки й відчував, як холодна злість знову стискає груди. Оксані вистачило кількох годин, щоб залякати єдиного свідка.

Коли він повернувся до сторожки, біля воріт стояла срібляста машина. Поруч походжав гладкий чоловік у дорогому сірому костюмі, зовсім чужий серед сосен і сирої землі.

— Тарас Гнатович? Я представляю інтереси родини Гриценків. Моя довірителька пропонує вирішити ситуацію без галасу.

— Як?

— Дарина їде з округи. Назавжди. Натомість отримує дуже гідну компенсацію. Достатню, щоб почати нове життя.

Він простягнув візитівку. Тарас не взяв.

— Забирайся.

— Ви розумієте, з ким зв’язуєтеся? Ви всього лише доглядач.

— От поки я всього лише доглядач, ти ще можеш піти сам.

Юрист сів у машину, але перед тим, як грюкнути дверима, кинув погляд холодний, розважливий, такий, що запам’ятовується.

Дарина стояла біля вікна й чула кожне слово.

— Вони хочуть мене купити.

— Так.

— Якщо я погоджуся, вона залишиться чистою.

— Найімовірніше. Варвара зникла. Недопалок ламатимуть у суді. Без твоєї заяви все розвалиться.

Дарина сіла, стиснула пальці в кулаки.

— Я не поїду. Вона не викине мене з життя, як непотрібну річ.

Тарас подивився на неї з новою, тихою повагою. Першої ночі вона здавалася крихкою, майже зникаючою. Тепер під страхом проступило залізо.

— Тоді треба те, що вона не зможе спростувати. Щось іще.

Дарина прикусила губу.

— У лісі… коли вона везла мене, я вже трохи чула. Вона думала, я без свідомості. Говорила чи то сама до себе, чи то до мене. Сказала: «Я вже одного разу так робила. Тоді вийшло. Вийде і тепер. Такі дівки зникають тихо, якщо не залишити їм вибору».

Тарас перестав підкладати дрова й повільно випростався.

— Уже одного разу, — повторив він.

Ці слова не могли стосуватися Дарини. Отже, до неї була інша. Та, що теж заважала планам Оксани Гриценко і зникла так, що ніхто не зумів повернути її назад…