Водій-асенізатор підібрав на трасі бідну ДІВЧИНУ, він утратив голову від її вдячності

Ці погляди були теплими, уважними, зовсім не такими, як раніше. І серце його завмирало й ніяковіло від того, у що він і повірити не смів. Мати Дані, Лариса, колись плакала ночами й шепотіла в темряву, що син її залишиться сам, нікому не потрібний, бо бідний і кульгавий.

Вона помилилася. І як же вона була щаслива, що помилилася. Вона просто не розуміла одного.

Доброта — це не слабкість і не примха, за яку карають. Доброта — це те, що рано чи пізно повертається до людини. Не завжди одразу, не завжди так, як людина чекає, але повертається неодмінно.

Даня все життя віддавав останнє, нічого не просячи навзаєм. Купував у замерзлої бабусі її останню петрушку, підбирав покинутих цуценят, зупинявся на порожній дорозі, де інші проїжджали повз. Він робив це не заради нагороди, а просто тому, що не міг інакше.

І саме тому нагорода його зрештою й знайшла. Бо світ, яким би він не був жорстким і несправедливим, усе-таки влаштований так, що справжнє добро в ньому не зникає безслідно. Воно накопичується десь, як вода в джерелі, тихо, непомітно, крапля за краплею.

А потім одного дня повертається до того, хто його творив, цілим повноводим потоком. Даня не розчарувався, не озлобився й не пройшов повз чужу біду, навіть коли самому було тяжко.

І Даня мав рацію. А та остання петрушка, яку він колись купував у змерзлих бабусь, віддаючи останні копійки під материн буркіт, виявилася найвигіднішою покупкою в його житті. Тільки вигода ця вимірювалася не грошима, а чимось куди важливішим, чому й назви до пуття немає, — тим, що робить людину людиною.