Вона ховалася в лісі від переслідувачів і знайшла зниклий бізнес-джет. Сюрприз, який чекав на неї за дверима кабіни

Із її надр на стільницю посипалися папери, рахунки-фактури, карти й папка з логотипом найбільшого лісозаготівельного комбінату регіону. Та сама назва стояла на пом’ятому польотному листі: «Північ-Ліс-Пром» — компанія, яку все життя будував її батько і яка мала належати їй.

Дусі відразу впав у вічі підпис на одному з важливих документів. Цей розмашистий розчерк із хижим завитком на кінці вона не сплутала б ні з чим на світі. Анатолій Барський, людина, яка колись просто перевозила деревину для її батька, тепер підписував папери як повноправний господар компанії Івана Гершова.

«Убивця», — прошепотіла Дуся, відчуваючи, як в очах усе попливло від сліз, що підступили. Гнів, притлумлений життєвими труднощами й злигоднями останніх років, спалахнув у її душі з новою силою. У пам’яті виразно сплив той самий чорний день у лісовій гущавині.

Тоді їй було лише дванадцять років. Це була їхня з батьком особлива традиція, яку дівчинка щиро обожнювала. Тато брав її із собою вглиб лісу на кілька днів, щоб відпочити від справ і побути наодинці з донькою.

Він учив її ставити намет, шукати цілющі трави, плести кошики, ловити рибу й читати звірячі сліди. Того злощасного разу Дуся відійшла від табору по хмиз, коли лісову тишу розірвав різкий сухий постріл. Вона кинулася назад, у паніці притискаючи до грудей оберемок гілок, але вчасно завмерла в тіні густого хвойного дерева.

Там, просто над закривавленим тілом батька, схилився Анатолій Барський. У своїх руках він міцно стискав мисливську рушницю. Дуся бачила, як він не поспішаючи дістав сигарету пальцями в рукавичках, закурив і довго дивився на свою жертву.

Потім чоловік кинув недопалок, холоднокровно вклав рушницю в руки загиблого й безшумно зник у заростях, так і не помітивши дівчинку, що причаїлася. Пізніше слідчі зовсім не повірили її дитячим, збивчивим поясненням. Барський надав бездоганне алібі, заявивши, що того фатального дня взагалі не наближався до мисливських угідь.

Офіційна балістична експертиза лише підтвердила версію про трагічну випадковість. У висновку йшлося, що постріл було зроблено з рушниці самого Гершова з гранично близької відстані. Мати, розчавлена раптовим горем, списала слова наляканої доньки на глибокий шок і розбурхану дитячу уяву.

А згодом Барський повільно, але впевнено почав вповзати в їхнє життя, ставши спершу опорою для зламаної матері, а потім і повноправним господарем у їхньому домі. «Отже, ось воно як», — з неприхованою гіркотою промовила Дуся, відкладаючи папери на стіл і повертаючись до пораненого чоловіка. Цей незваний гість у її сховку був частиною того жорстокого світу, який колись оббрехав її й позбавив довгоочікуваної свободи.

«Довірена особа, значить», — дівчина гірко й надривно всміхнулася своїм думкам. — «Знала б я про це раніше». З важким зітханням вона засунула знайдені документи назад у шкіряну сумку.

Усередині неї тепер болісно змішалися найсуперечливіші почуття. Невідступний тваринний страх утікачки боровся з пробудженою злістю людини, якій більше нічого втрачати, і банальним жалем до цього хлопця зі світлим, закривавленим волоссям. Вона уважно подивилася на свої руки — мозолясті, брудні, з обламаними під корінь нігтями.

Барський самовпевнено думав, що зламав її, відправивши за ґрати через підкуплених поліцейських, але дівчина вижила всупереч усьому. І тепер сама доля несподівано принесла їй важливу звістку з похмурого минулого. Усе це треба було добре обміркувати, щоб не наробити дурниць і не кидатися у вир із головою.

Дуся повільно встала й підійшла до невеликої ветхої печі. Треба було терміново розпалювати вогонь, кип’ятити воду й готувати цілющі настої, як колись учив батько в їхніх спільних походах. Вона вирішила, що вилікує цього Олексія й дозволить йому самостійно обрати правильний бік у цій війні.

Він став її єдиним живим свідком і тонкою ниткою, що вела до горла ненависного Барського. Цю рятівну нитку вона просто не мала права обірвати завчасно. Утікачка переховувалася в цій лісовій глушині вже кілька тижнів, перебиваючись збиранням диких ягід і мізерним уловом риби, живучи в постійному страху переслідування.

Покинута мисливська хатина дісталася їй у вкрай жалюгідному й ветхому стані. Жодних харчів усередині не було, зате всюди виявилися сліди присутності дрібних лісових звірів. Серед забутих речей у старій сторожці вона знайшла трохи застираного одягу й дивом уцілілу баночку з цілющим тваринним жиром.

Боячись приходу великих хижаків, Дуся сяк-так полагодила хисткі двері й спорудила зовні важкий засув із сухої колоди. Для додаткового захисту вона навалила біля порога купу порожніх консервних бляшанок, але вночі їй усе одно було моторошно. Раптом тишу хатини порушив хрипкий уривчастий стогін, і дівчина, яка розтирала в ступці сушені корені калгану, насторожено завмерла.

Вона побачила, як повіки пораненого слабо здригнулися, і він із видимим зусиллям розплющив очі. Чоловік каламутним поглядом обвів бревенчасті стіни й розвішані пучки сухих трав під стелею. «Де… де я?» — ледь чутно прошелестів він, намагаючись підвестися, але його обличчя тут же перекосилося від гострого болю, і він відкинувся назад на згорнуту куртку.

Його права рука, роздута й багряна, безживною батогом лежала вздовж тіла. «Лежи тихо, якщо хочеш, щоб зламана кістка не порвала сухожилля», — суворо сказала дівчина огрубілим від довгого мовчання голосом. Для фіксації перелому вона вже заздалегідь приготувала гладенькі дерев’яні плашки.

Діючи впевнено й жорстко, Дуся наклала імпровізовану шину на зламане передпліччя Олексія, міцно зафіксувавши її смужками старого полотна. Чоловік важко дихав, на його чолі виступив великий піт, але він мужньо терпів біль. При цьому він із неприхованим подивом розглядав свою дивну рятівницю, вдягнену в просту сукню поверх безформних чоловічих штанів, і тихо видихнув: «Ти хто взагалі така і звідки тут узялася?»…