Вона лише дивилася на сукню, яку не могла купити, аж поки в її житті не з’явився незнайомий спостерігач

— Але я не маю часу мріяти про такі речі.

Вона розвернулася й вийшла з кабінету. Двері тихо зачинилися. Дмитро залишився сам. Він кілька секунд дивився на зачинені двері, а потім перевів погляд на свій стіл. Там лежав невеликий пакет із того самого бутіка.

Він замовив його вранці. Усередині була сукня, та сама, на яку Ірина вчора дивилася крізь скло. Дмитро провів рукою по краю пакета й тихо сказав: — Побачимо, Ірино, побачимо.

Через два дні Ірина прийшла на роботу, як завжди. Вона майже не спала минулої ночі, бо знову й знову згадувала розмову з Дмитром Мельником, особливо його останні слова. Він бачив її біля магазину. Чомусь від цієї думки їй ставало ніяково. Ірина намагалася переконати себе, що це нічого не означає. Він просто випадково опинився поруч, помітив її й вирішив запитати про сукню. На цьому все.

Вона поставила сумку під стіл, зняла пальто й увімкнула комп’ютер, але щойно встигла відкрити документи, як помітила велику коробку, що стояла просто на її робочому столі. Ірина насупилася. Коробка була акуратно перев’язана широкою стрічкою. Поруч не було ані записки, ані імені відправника.

— Це тобі? — запитала колега Світлана, проходячи повз.

— Не знаю.

— Відкривай.

Кілька співробітників із цікавістю подивилися в її бік. Ірина обережно зняла кришку й завмерла. Усередині лежала сукня. Та сама сукня з вітрини. Кольору шампанського, м’яка тканина, тонка вишивка на талії. Вона виглядала навіть гарнішою, ніж за склом.

Ірина кілька секунд не могла вимовити ані слова. Усередині коробки лежала невелика картка. Вона дістала її тремтячими пальцями. На картці було написано лише кілька слів: «Іноді мрії не повинні залишатися за склом». Ірина відразу зрозуміла, хто це зробив. Вона заплющила очі.

— Ну, що там? — тихо запитала Світлана.

Ірина швидко поклала картку назад.

— Нічого.

— Ірино, це ж сукня.

— Я знаю.

— Ти розумієш, скільки вона коштує?

— Саме тому я не можу її прийняти.

Вона закрила коробку й кілька секунд просто дивилася на неї. Та розмова з Дмитром знову спливла в пам’яті. Він помітив її. Він запам’ятав сукню й тепер купив її. Ірина відчула роздратування. Не тому, що подарунок їй не сподобався. Навпаки, він був надто гарним, і саме тому прийняти його було неможливо.

Вона підвелася з-за столу, взяла коробку й попрямувала до кабінету Дмитра. Звісно, самого Дмитра в офісі не було. Ірина зв’язалася з його секретарем і попросила передати, що хоче поговорити з ним особисто. За кілька хвилин їй повідомили, що він готовий її прийняти…