Вона лише дивилася на сукню, яку не могла купити, аж поки в її житті не з’явився незнайомий спостерігач

Почувши кроки, чоловік обернувся. Їхні погляди зустрілися. Ірина раптом відчула дивне хвилювання. Вона не знала цієї людини, але його погляд здався їй напрочуд знайомим.

— Пане Мельнику?

— Ірина.

Вона зупинилася.

— Ви знаєте моє ім’я?

На його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Тепер знаю.

Ірина не зрозуміла, що саме він мав на увазі, але вирішила не надавати цьому значення.

— Тоді почнімо.

Переговори тривали майже годину. Дмитро уважно слухав. Він ставив точні запитання, іноді робив короткі зауваження, але жодного разу не підвищив голосу. Ірина поступово перестала нервувати. Перед нею був не загадковий мільйонер із газетних статей, а просто дуже уважний діловий партнер.

Коли обговорення закінчилося, Ірина закрила теку.

— Гадаю, на цьому все.

— Ви добре підготувалися.

— Дякую.

Вона підвелася зі стільця.

— Тоді я піду.

— Зачекайте.

Ірина обернулася. Дмитро кілька секунд мовчав, потім спокійно запитав:

— Вам сподобалася сукня?

Ірина насупилася.

— Яка сукня?

— Та, яку ви вчора розглядали біля вітрини.

Вона миттєво завмерла. Серце неприємно тьохнуло. Тепер вона зрозуміла, чому його голос і погляд здавалися їй знайомими. Він бачив її.

— Ви були там?

— Так.

Ірина відчула ніяковість і відвела погляд.

— Це нічого не означає. Я просто побачила гарну сукню.

— Я розумію. Вона просто була гарною, — Дмитро кивнув. — Звісно.

Ірина вже хотіла піти, але чомусь зупинилася.

— Ви часто спостерігаєте за людьми біля магазинів?

Запитання прозвучало трохи різкіше, ніж вона хотіла. Дмитро не образився.

— Ні.

— Тоді чому ви спостерігали за мною?

Він кілька секунд дивився на неї.

— Тому що ви відрізнялися від інших.

Ірина недовірливо всміхнулася.

— Не думаю.

— Більшість людей, побачивши дорогу річ, або заходять усередину, або відразу проходять повз. Ви зупинилися, подивилися на сукню, усміхнулися, побачили ціну й пішли.

Ірина знизала плечима.

— Тому що не могла її купити.

Дмитро уважно подивився на неї.

— Іноді людина дивиться на річ не тому, що вона їй потрібна, а тому, що вона нагадує їй про життя, яке вона хотіла б мати.

Ці слова несподівано зачепили Ірину. Вона повільно зітхнула. Можливо, їй не хотілося розповідати незнайомій людині про своє життя, про борги, про сім’ю, про те, чому вона звикла відмовлятися від власних бажань. Тож Ірина просто всміхнулася…