Вона лише дивилася на сукню, яку не могла купити, аж поки в її житті не з’явився незнайомий спостерігач

Вона увійшла до кабінету. Дмитро сидів за столом і переглядав документи. Побачивши коробку в її руках, він відразу зрозумів причину її візиту.

— Я не можу це прийняти.

Він спокійно підвів погляд: — Чому?

— Тому що це надто дорого для мене, — Ірина поставила коробку на стіл.

— Ні, справа не в грошах.

Дмитро відклав документи.

— Тоді в чому?

Ірина подивилася йому просто в очі.

— Я не хочу, щоб ви думали, ніби можете купити мою увагу подарунками.

У кабінеті запала тиша. Дмитро кілька секунд мовчав. Він не виглядав розсердженим. Навпаки, його обличчя залишалося цілком спокійним.

— Я так не думаю.

— Тоді навіщо ви це зробили?

Він підвівся й підійшов до вікна. За склом простягалося місто, сповнене руху й шуму, але тут було тихо.

— Тому що вчора ви дивилися на цю сукню так, наче вона була вашою єдиною гарною мрією.

Ірина насупилася.

— Ви надто багато собі дозволяєте.

— Можливо, — він не став сперечатися.

— Але я не хотів вас принизити.

Ірина схрестила руки на грудях.

— Ви навіть не знаєте мене.

— Це правда, — Дмитро повернувся до неї.

— Але я хотів дізнатися.

Від цих слів Ірина відчула дивне збентеження. Вона швидко відвела погляд.

— Я не потребую дорогих подарунків.

— Я знаю.

— Тоді навіщо?

Дмитро кілька секунд дивився на неї.

— Тому що іноді людині хочеться зробити щось добре просто так.

— Ви всім жінкам купуєте сукні, на які вони дивляться у вітринах?

— Ні.

Ірина недовірливо подивилася на нього.

— Тоді чому мені?

Дмитро не відповів відразу. Він знову подивився у вікно.

— Не знаю.

Це було перше слово, сказане ним за весь час знайомства, яке прозвучало по-справжньому щиро. Ірина розгубилася. Вона очікувала почути гарну фразу, пояснення або впевнену відповідь, але натомість почула просте: «Не знаю».

— Я все одно не можу це прийняти, — сказала вона тихіше.

— Гаразд, — Дмитро кивнув. — Я не буду вас змушувати.

Ірина здивувалася.

— Справді?

— Звісно, — він підійшов до столу й узяв коробку.

— Я залишу її тут.

Ірина подивилася на нього.

— Що?

— Якщо не хочете забирати зараз, нехай залишається. Ви зможете вирішити пізніше.

— А якщо я ніколи не наважуся?

— Тоді вона залишиться в мене…