Вона погодилася на незвичний шлюб, не підозрюючи, яке прохання пролунає в перший вечір після весілля
Віктор тримав її руку обережно, майже дбайливо. Він стояв поруч рівно, впевнено, з тим спокоєм людини, якій рідко відмовляють. Сірі очі залишалися холодними й уважними, дорогий костюм сидів бездоганно, а весь його вигляд говорив: він звик отримувати бажане. Він не квапив її, не стискав пальців надто сильно, але сама його близькість нагадувала Кірі про те, що тепер її життя ніби замкнули в чужу рамку.
Батьки Кіри сяяли. Мати раз у раз крадькома витирала очі, але це були не сльози тривоги за доньку, а сльози задоволення. Батько виглядав так, ніби уклав вдалу угоду й тепер дозволив собі рідкісне відчуття гордості. Їхня мрія про міцне становище, про спокій і вигідний зв’язок нарешті стала реальністю.
Після офіційної частини почався банкет. Гості виголошували тости, сміялися, вітали молодят, захоплювалися залою, сукнею, парою. Кіра усміхалася машинально, так рівно й часто, що наприкінці вечора в неї боліли щоки. Вона кивала, приймала квіти, дякувала, але почувалася не живою жінкою, а лялькою, виставленою у вітрині.
Кожен погляд, звернений на неї, відгукувався всередині тугою. Їй хотілося зірвати з себе цю роль, піти, зникнути, сховатися там, де ніхто не говоритиме, як їй пощастило. Особливо важко було чути фрази про щастя. Люди вимовляли їх легко, звично, не помічаючи, що наречена ніби стискається від кожного такого слова.
Віктор, помітивши її напруження, нахилився ближче.
— Ти сьогодні дуже вродлива, — промовив він неголосно. — Сподіваюся, з часом ми зможемо зрозуміти одне одного.
Кіра не знайшла відповіді. Вона лише подивилася повз нього, туди, де за вікнами густішав вечір. У цю мить вона думала не про нового чоловіка, не про гостей, не про батьків. Вона думала про свої мрії — про те, як легко оточення перекреслило їх заради зручної вигоди. Їй здавалося, ніби десь далеко зачинилися двері, за якими залишилося її справжнє життя.
Пізно вночі, коли свято закінчилося й шум голосів залишився позаду, Кіра вперше опинилася з Віктором наодинці в його величезному будинку. Просторі кімнати, важкі дорогі меблі, картини в широких рамах, м’які килими — усе це виглядало дорого, але чужо. Не дім, а ретельно дібрана декорація, де для неї не було жодного рідного куточка. Навіть тиша тут була іншою: щільною, солідною, майже гнітючою.
— Тобі тут зручно? — запитав Віктор, знімаючи піджак.
Кіра стояла посеред кімнати й відчувала, що якщо зараз знову промовчить, то зрадить себе остаточно. Надто багато разів вона вже мовчала: за сніданком, на зустрічах, під час підготовки до весілля, перед гостями. І щоразу це мовчання ставало частиною клітки.
— Ні, — відповіла вона тихо, але чесно. — Я не хотіла цього шлюбу…
