Вона погодилася на незвичний шлюб, не підозрюючи, яке прохання пролунає в перший вечір після весілля
Напередодні заручин вона довго стояла перед дзеркалом. На неї дивилася молода жінка з темними виразними очима, тонкими рисами обличчя й смутком, що не пасував її вікові. Можливо, за інших обставин вона могла б сяяти, могла б сміливо йти вперед, ставати відомою, коханою, вільною. Але тепер її погляд був дивним: у ньому жили і страх, і впертий, ледь помітний спротив.
Вона провела долонею по волоссю, ніби намагаючись упорядкувати не зачіску, а думки. У кімнаті було тихо. За дверима чулися приглушені голоси батьків, які обговорювали деталі заручин так спокійно, наче все вже давно вирішено. Кіра раптом зрозуміла, що її життя обговорюють так само, як меню, список гостей чи колір скатертин. І від цього стало особливо гірко.
Батьки вже все вирішили. Дату було призначено. Віктор хотів, щоб весілля відбулося якнайшвидше, і ніхто не збирався йому заперечувати. Його вплив, гроші, уміння домагатися свого — усе це здавалося стіною, за якою голос Кіри звучав надто тихо.
— Я так не зможу, — прошепотіла вона своєму відображенню.
Дзвінок телефону обірвав думки. Кіра взяла слухавку й майже відразу почула матір — зібрану, наполегливу, задоволену тим, як складаються події.
— Ти вже вибрала сукню для заручин? Віктор хоче, щоб усе пройшло бездоганно.
Бездоганно. Це слово боляче вкололо Кіру. Усе мало бути красивим, правильним, гідним захоплення. Усе — крім її власного серця. Його, здавалося, ніхто не збирався питати. Воно було зайвою деталлю в ідеально вибудуваному плані.
Вона знову подивилася у вікно. За склом люди поспішали у справах, розмовляли, сідали в машини, зупинялися біля вітрин. У кожного, здавалося їй, був хоча б маленький вибір. Хтось міг звернути в провулок, хтось — змінити плани, хтось — передумати. А в ній тим часом підіймалося щось тихе, але сильне. Не крик, не істерика, а глибокий внутрішній спротив долі, яку їй намагалися нав’язати.
Кіра ще не знала, що саме зробить. Не знала, чи вистачить їй сміливості вступити у відкриту боротьбу. Але одне розуміла ясно: вона не дозволить остаточно перетворити себе на гарний додаток до чужої угоди.
У день весілля біла сукня не робила її щасливою. Вона здавалася важкою, ніби тканину було виткано не з мережива, а з чужих надій, очікувань і наказів. Кожен крок давався важко, хоча збоку Кіра виглядала бездоганно. Тонка вуаль пом’якшувала риси обличчя, макіяж приховував безсонну ніч, а усмішка трималася на губах так рівно, наче її намалювали.
Церемонія відбувалася в розкішній урочистій залі. Високі стелі, блиск світильників, дорогі тканини, гладка підлога, на якій відбивалися вбрані гості, — усе довкола ніби було створене для свята. Квіти стояли величезними світлими хмарами, музика звучала м’яко й урочисто, люди перешіптувалися, захоплювалися, повертали голови вслід нареченій. Тільки всередині неї не було ні свята, ні радості…
