Вона погодилася на незвичний шлюб, не підозрюючи, яке прохання пролунає в перший вечір після весілля

— Це не моє життя, — Кіра підвела на нього очі. — Мене ніби продали. Усе вирішили за мене: де мені жити, з ким бути, чому радіти. У мене немає вибору.

Сльози стояли в неї в очах, але голос не зірвався. І вперше за довгий час Кіра відчула, що говорить не зі страху, а з правди. Правда була гіркою, незручною, небезпечною, але вона належала їй.

Перші тижні шлюбу стали для неї випробуванням на міцність. Вона часто ловила себе на межі відчаю, але щось усередині не дозволяло їй зламатися. Десь за стінами цього будинку існувало інше життя — справжнє, вільне, її власне. І думка про це не давала остаточно згаснути.

Ранкове світло насилу пробивалося крізь щільні штори в будинку Віктора, залишаючи на меблях бліді, майже примарні смуги. Кіра сиділа біля вікна з блокнотом на колінах. Її погляд був спрямований назовні, але думки блукали зовсім не там, де лежала вулиця за склом.

Від весілля минуло три тижні. Для когось це був би короткий термін, час звикання. Для Кіри ж кожен день тягнувся так болісно, ніби її поволі стирали. Шлюб, який батьки називали вдалим і надійним, виявився гарною кліткою. У ній було тепло, просторо й дорого, але від цього не ставало легше дихати.

Віктор не був жорстоким. Він міг бути уважним, іноді навіть м’яким, але залишався чужим. Між ними лежала порожнеча, яку не можна було заповнити ні подарунками, ні спокійними розмовами за вечерею. Він не розумів, чого вона хоче насправді, а може, просто не вмів запитувати так, щоб отримати чесну відповідь. Його турбота була правильною, ввічливою, майже бездоганною, але в ній не було того тепла, яке народжується з близькості.

— Я більше не витримаю, — прошепотіла Кіра, стискаючи олівець між пальцями.

Блокнот для ескізів лежав розгорнутий. Колись він дарував їй радість, давав відчуття майбутнього. Тепер же малюнки здавалися нагадуванням про те життя, яке майже вислизнуло з рук. Віктор не забороняв їй творити, не сміявся з її ідей, але й не виявляв справжнього інтересу. А Кірі було замало дозволу. Їй потрібен був простір, де вона могла б бути собою, а не прикрасою чужого дому.

Вона провела олівцем по паперу, але лінія вийшла надто різкою, нервовою. Кіра завмерла, дивлячись на неї. У цій випадковій рисці було більше її справжнього стану, ніж у всіх спокійних відповідях, які вона давала батькам і чоловікові. Усередині неї накопичувалася напруга, і вона вже шукала вихід.

Внутрішній розлад ставав сильнішим із кожним днем. Їй здавалося, що особистість розчиняється в цьому шлюбі, мов фарба у воді. Ще трохи — і від неї залишаться тільки усмішка для гостей, гарна сукня й прізвище, яке вона не обирала серцем.

Мрії про любов, про близькість, про чесний вибір ставали дедалі дальшими. Іноді Кіра ловила себе на тому, що вже не уявляє, як це — прокидатися без тягаря в грудях. Її лякали не лише теперішній біль, а й думка, що одного дня вона звикне до цього болю й перестане помічати, як далеко відійшла від себе…