Вона поверталася додому з важкими сумками, не підозрюючи, що дорогою почує слова, які все пояснять

Квартира Семена зустріла їх запахом пилу й самотності. Три просторі кімнати, високі стелі, старий паркет, що скрипів під ногами так, ніби скаржився на довгі роки мовчання. Вікна виходили на тиху центральну вулицю. Крізь немиті шибки просочувалося м’яке денне світло, підсвічуючи пил у повітрі.

Марта зупинилася посеред вітальні й озирнулася. Їй важко було повірити, що все це тепер належить їм. Різьблений буфет, важкий диван із оксамитовою оббивкою, картини на стінах, книжкові полиці, старий годинник, який давно зупинився. Речі виглядали так, ніби господар вийшов ненадовго й от-от повернеться, хоча було ясно: повертатися нікому.

— Як у музеї, — сказав Богдан, провівши пальцем по полиці й залишивши чисту смугу в пилюці. — Він тут узагалі жив?

— Жив, — відповіла Софія Матвіївна, яка прийшла передати ключі й документи. — Останні роки майже не виходив. Продукти йому приносили, із сусідами майже не спілкувався. Кажуть, бачили його раз на місяць, не частіше.

Марта відчинила двері до спальні й завмерла. Ліжко було застелене акуратно, майже по-лікарняному. На тумбочці стояв стакан із засохлими стеблами. А на стіні висіла фотографія — та сама, тільки більша: молода жінка з високою зачіскою й Семен поруч, відкрито усміхнений в об’єктив.

— Це вона, — прошепотіла Марта.

Богдан підійшов і став поруч.

— Мати Лідії.

Вони мовчки дивилися на знімок.

— Отже, він зберігав її все життя, — сказала Марта. — Поки дружина була жива, мабуть, ховав. Потім повісив.

— Кохав, — вимовив Богдан. — І втратив. Або його втратили. Тепер уже не спитаєш.

Вони повернулися до вітальні. Софія Матвіївна розклала папери на столі.

— Тут акт приймання. Підпис у трьох місцях. Тут ключі: від квартири, поштової скриньки, підвального приміщення. Документи на рахунок — окремо.

Богдан узяв ручку, але не відразу поставив підпис.

— Дивно, — сказав він. — Людина вісімдесят років жила, кохала, помилялася, накопичувала. А тепер усе переходить людям, яких він, може, й в обличчя б не впізнав.

— Так часто буває, — спокійно відповіла нотаріуска. — Люди йдуть, речі лишаються. І комусь дістаються не лише речі, а й те, що з ними пов’язано.

Підписи було поставлено. Софія Матвіївна пішла, двері за нею зачинилися м’яко, і Марта з Богданом лишилися самі. У квартирі стало чути, як десь у стіні гуде стара труба і як паркет тихо клацає під ногами.

— Що будемо робити? — спитала Марта, опускаючись на запилений диван.

— З чим?

— З квартирою. З грошима. З життям.

Богдан сів поруч. Довго дивився на запилені промені світла.

— Я весь тиждень про це думаю, — сказав він. — І знаєш, чого хочу?

— Чого?

— Подзвонити Лідії. Запропонувати їй половину.

Марта повернулася так різко, що старі пружини дивана скрипнули.

— Ти зараз серйозно?

— Так.

— Вона відмовилася сама. Добровільно. Без тиску.

— Бо їй стало соромно за матір. Але хіба це змінює те, що Семен був її батьком?

— Богдане, це величезні гроші.

— Я знаю.

— Це наш шанс.

— Знаю.

Він говорив неголосно, але в голосі тримався той упертий спокій, якого Марта давно в ньому не чула.

— Тоді чому?

Богдан підвівся й підійшов до вікна. Марта бачила його спину, сутулу від багатьох місяців бездіяльності, й раптом зрозуміла: зараз він не ховається. Він збирається сказати щось, що самому йому дається важко…